Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Ви хочете лікувати людей від сказу, хоча я вважаю, що й вакцини вистачить… Не від цього сказу їх треба лікувати… Ви кажете — мета, — бурмотів Шульга; він, мабуть, звик розмовляти сам з собою. — Мета… В моїх сусідів також є мета… Він електрик у нашому будинкоуправлінні, вона прибиральниця. Вони чекають моєї смерті. Це їхня мета, мрія, немає в них іншої. Чекають, коли можна буде захопити мою кімнату. Щодня вона підходить до своїх дверей і кричить: «Ти скоро вже подохнеш, стара шкапо?» А ви кажете — мета… Коли я жив у дочки, я тимчасово віддав їм цю кімнату, і це їх влаштовувало. А коли повернувся, чого вони тільки не робили, щоб не пустити мене назад. Але зрозумійте, після смерті дочки я не міг залишатися в Богуславі… Я не виходжу на кухню, готую все тут або харчуюся в їдальні… Я намагаюсь якнайменше ходити до туалету… завів нічний горщик… добре, що не боюся холоду й провітрюю кімнату, інакше ви уявляєте, яке повітря тут було б? Все це тільки тому, що в людей є конкретна мета в житті… Я не проти смерті, я змирився з нею, я незабаром помру, але хіба приємно знати, що хтось чекає твоєї смерті? Через годину після моєї смерті вони тут все догори дном перевернуть, частину заберуть, частину викинуть… До війни вся ця квартира належала мені. Мене знав увесь Київ, мене шанували, здоровкались на вулицях… В місті був сказ, і до мене стояли черги… Тепер сказу нема… на вулицях. Тепер сказ тут — у квартирах!

Висхлою рукою, вкритою темними плямами старості, він показав на стіну. Потім налив у склянку ріденький, ледь жовтуватий чай.

— Моя дружина була єврейка, вона була старша за мене, я її дуже любив… Ось вона, — він узяв одну з фотокарток і показав Жаданові. Немолода, негарна жінка з великими сумними очима, губи підмальовано у вигляді «сердечка», волосся в дрібних хвилях довоєнної завивки. — Коли прийшли німці і двадцять дев'ятого вересня наказали зібратися всім євреям на Лук'янівці, я не пустив Сару, бо знав, чим це закінчиться. Я її сховав. Тут.

Він підійшов до великої шафи й почав відчиняти дверці — наче для того, щоб переконатися, чи немає там нікого. Стулки зарипіли, розходячись повільно й неохоче, немовби бажаючи зберегти таємницю дубової шафи.

— Тут? — Жадан підвівся й зазирнув у шафу, вдихнувши її перестояно-нафталіновий запах.

— Так, — причинив дверці Шульга. — Сара просиділа у шафі рівно два роки. Сусідам я сказав, що Сара встигла евакуюватися… Вона довго хворіла й не виходила на вулицю, і її не бачили… Сам я мав білий білет, а дочку разом з моєю мамою відправив у Богуслав, до родичів… Вночі Сара іноді виходила, але вдень вона сиділа у шафі… Будинок наш був майже порожній… У ньому до війни жило багато євреїв, і майже всі вони пішли в Бабин яр… А двірник… можливо, він щось і підозрював, бо заходив час від часу, сідав, багатозначно мугикав, і я відкупався від нього. Було трохи золота, якісь речі, іноді з інституту приносив спирт. Він не виказав, спасибі йому за це.

— Хіба інститут працював?

— Інститут не встигли евакуювати, — пояснив Шульга, — залишилося кілька співробітників. Вважалося, що ми працюємо при медичному відділі міської управи… Випускали трохи протидифтерійної сироватки, а я випускав вакцину проти сказу… Все йшло для нашого населення, бо німці нам не довіряли, вони користувалися своїми бактеріологічними препаратами… А що робити? Треба було якось жити… Годувати себе і дружину… Мені пропонували стати професором медичного інституту — спочатку відкрили для місцевих, але я відмовився… Охочі знайшлися і без мене… Е, що сказати… На все знайдуться охочі… Потім, восени сорок третього, німці почали виселяти всіх з домів, і ми з Сарою переховувалися у підвалах. Червоноармійська горіла, центр був порожній, патрулі розстрілювали кожного, хто тут залишився… Але це не найстрашніше, молодий чоловіче. Не це…

Шульга зітхнув і потер долонями свої м'ясисті вуха, наче на морозі, хоча в кімнаті було тепло, вікна позачинювані.

— Найстрашніше почалося потім, коли все вже було гаразд… Коли дізналися, що я врятував Сару, всі були здивовані, мене хвалили, казали: ось справжній чоловік, яка любов, навіть у газеті замітку написали… але я… я… ніколи мені прощення не буде ні тут, ні на тому світі… я… зненавидів Сару… я не міг з нею жити…

— Як це? — розгублено мовив Жадан. — Хіба так буває?

— Буває, буває, — сумно сказав старий, дістаючи з піжамної кишені зіжмакану хустку й прикладаючи її до очей. — Життя таке кляте й неймовірне, що все в ньому буває… Я думаю, що в мені щось після війни зламалося… якась пружина кохання, чи що. Два роки страху, не так за себе, як за неї, два роки нічних горщиків, неприємних запахів, два роки майже повного мовчання — ми дозволяли сказати одне одному лише кілька слів пошепки… Щось перегоріло… Тут перемога, весна, здавалося б, тільки живи й радій, а я її не можу бачити. Мене всього перевертає від самого її вигляду, нудить від її запаху… Все здається, що вона нафталіном пахне… А вона теж змінилася. Вік, переживання… Зуби в неї випали. Вона вже не говорила вголос. Тільки пошепки, й то дуже рідко… Ходила, як тінь, вся в чорному. І я вже не міг з нею, як з жінкою… розумієте? Вона стала мені гидка… Я почав кричати на Сару… несправедливо… чіплявся до неї, мене трусило від її вигляду… Мати моя теж її не любила… вона ще до війни була проти цього шлюбу, тільки Антоніна, дочка наша, була в Сари єдиною втіхою… Я негідник, підла людина. Ви пийте, пийте. А чому бубличків не їсте?