Юрий Щербак - Причини і наслідки

Шульга повільно, не поспішаючи, витирав лезо бритви, обережно ведучи його по ганчірці, на якій залишалися сірі мазки піни. Чомусь Жадан уявив, як батько Шульги — генерал — так само спокійно чистить шаблю після бою, перш ніж засунути її в піхви. На комоді серед численних флакончиків і коробочок з ліками стояло кілька фотокарток у старовинних дерев'яних, з візерунками рамках, з зображеннями самих лише жінок. Навіть Левковича тут не було. Протилежним кінцем тої ганчірки, якою витирав бритву, Шульга провів по обличчю, знімаючи залишки піни. Виявилося, що це не ганчірка, а вафельний рушник, тільки давно не праний.

— Ви розповіли про мене Івасюті? — спитав Шульга після того, як надів свої окуляри й уважно подивився на Жадана.

— Розповів, — здивувався той пам'ятливості старого.

— Ну й що?

— Вона вам передає привіт.

— Ви й справді пишете історію рабіології? — Шульга налив у жменю одеколону й почав розтирати лице.

— Пишу. Власне, тому я й прийшов до вас.

— Навряд чи можу бути для вас корисним, — сказав Шульга, ставлячи дзеркало на комод. У темному кутку кімнати, у вузькому просторі між громіздкою шафою й стіною, Жадан помітив образ, що ледь відсвічував золотом риз, за якими ховалися загадкові оливкові обличчя матері й сина. Вирішив почати з найголовнішого, заради чого, власне, прийшов сюди:

— Справа в тому, що в двадцять сьомому році в журналі «Гігієна і епідеміологія» з'явилося повідомлення про те, що професор Левкович нібито впритул підступив до відкриття методу лікування сказу. Замітка так і називалася: «Обнадійливі експерименти професора Левковича». Я розмовляв з одним старим співробітником інституту, він казав, що Левкович лікував заражених тварин якимись травами. Ви тоді вже працювали з Левковичем, і я…

— З ким ви розмовляли? З Брагою?

— Так, — дивуючись здогадливості старого, сказав Жадан.

— І ви хотіли б стати другим Пастером і облагодіяти людство? — іронічно відгукнувся Шульга.

— Другого Пастера вже не буде. Час не той. Але я хотів би…

— Скажіть, у вас є мета в житті? — знову перервав його Шульга.

— Мета?

— Тільки відверто скажіть. Я брехню одразу вгадаю. Найбільша мета у вашому житті. Яка?

— Є, — впевнено відповів Жадан. — Заради неї я живу.

— Цікаво, цікаво… Що ж це таке, якщо не секрет?

— Лікування сказу.

— Яка ж це мета, — невесело похитав головою старий. — Це абсурд… Мені жаль вас, юначе.

— Я розумію, що абсурд, — чомусь перейшов на шепіт Жадан, наче та сердита сусідка могла підслуховувати їхню розмову. — І тому я ніколи й нікому цього не казав. Ви перший… Хоча всі вірусологічні дані й патоморфологічна картина… але я хочу…

— Киньте це все, поки не пізно, юначе. Мета ваша жалюгідна. Метод лікування не може стати метою людського життя…

— І це кажете ви, один з найкращих рабіологів країни? — щиро здивувався Жадан. — Запобігти людським трагедіям — хіба це…

— І справа зовсім не в тому, що ваша мета абсурдна з наукового погляду, — вперто вів далі Шульга. — Можливо, незабаром і придумають метод лікування, хто знає. Але не це повинно бути метою життя.

— А що?

— Як стати людиною. Як нею залишитись. Як не боятися смерті. Як перемогти жахливу самотність і зневіру в житті. Ось що мусить бути метою. Головне те, що є сенсом людського існування. А не удосконалення якихось механізмів чи вивчення комах. Повірте мені, я знаю, що кажу…

— Я з вами не згоден, — підвівся Жадан, шкодуючи, що почав цю розмову. — Вибачте, я, мабуть, піду.

Шульга заметушився, почав пересувати на столі склянки, хапаючи їх своїми по-пташиному скарлюченими пальцями й роздивляючись на світло: всі вони були немиті, непрозорі.

— Розсердились… Може, кефіру вип'єте?

— Дякую, не хочу.

— Розсердились, — задумливо мовив Шульга, наче в чомусь переконуючи самого себе. — Я у вашому віці, мабуть, теж би розсердився… Бо я думав колись так само, як і ви… Врятувати людство від смертельної хвороби. Благородно! Вибачте мені, коли що не так… Я все ж таки наллю вам кефіру… В мене бублички є, смачні, як до революції… А може, чай будете?

— Буду, — погодився Жадан, якому жаль стало старого.

— От і добре, — зрадів той. — Я швидко закип'ячу.

Шульга був у фланелевій синій піжамі, яка мішком висіла на його кощавому тілі; рухався він уповільнено, роблячи короткі, ощадливі кроки. Тупцявся поміж великим круглим столом, що займав центр кімнати, й маленьким, прикритим пропаленою в кількох місцях клейонкою кухонним столиком, на якому стояла електроплитка.