Юрий Щербак - Причини і наслідки

Із здивуванням Жадан відзначив велику схильність професора Левковича до збирання некрологів лікарів: чи то були його однокурсники, знайомі, чи просто Левкович не міг байдуже читати сумні повідомлення про смерть колег?

«На початку серпня 1919 року після відступу радянських військ трагічно загинула Ніна Миколаївна Хмелевцева-Гур'янова, санітарний лікар Полтавської губернії по Кобеляцькому повіту, зав. повітовим відділом охорони здоров'я. Н. М. Хмелевцева була одним з найактивніших членів санітарної організації Полтавської губернії з ясною громадською і політичною фізіономією. Під час гетьманщини Н. М. була ув'язнена до тюрми за доносом з Кобеляк, просиділа понад три місяці разом із своїм чоловіком — лісничим І. Ф. Хмелевцевим, після чого була звільнена за відсутністю доказів. Згодом Н. М. захопилась українським рухом, будучи родом з Росії, увійшла до партії українських с.-д., але за великою іронією долі загинула від рук убивць. За с. Прохорівка вбивці з метою пограбування порішили тих, хто готовий був віддати й віддавав свої сили і кошти народу. Н. М. Хмелевцева з чоловіком поховані неподалік від могили Тараса Шевченка».

А поруч дбайливо зберігалася згадка про Іллю Васильовича Мамонтова, написана характерним почерком Левковича:

«15 лютого 1912 року виповнюється рік з дня смерті І. В. Мамонтова, який загинув у боротьбі з чумою в Харбіні. Свого часу смерть ця була відзначена в лікарській і в загальній пресі як смерть людини, відданої науці, сміливої і повної любові до своєї справи і хворих. До того доброго, що вже писалося про покійника, важко додати щось нове; та це й не є моєю метою, бо в тих, хто знав І. В. хоча б трохи, його світлий моральний образ живе й довго житиме в пам'яті. Все, пов'язане з цією пам'яттю, таке чисте й таке чуже буденній пошлості. Рік — великий строк, особливо на теперішні часи, й багато він дав нових подій і вражень; але серед цієї зміни нового часто й добре згадується І. В. Згадуючи його, живеш вірою, що є не тільки добрі, а й винятково добрі люди, а як легко сьогодні серед безлічі зловживань і зловживаючих в усіх галузях життя хитається ця віра в людей і в усе добре в них. Ми, товариші покійного, знаючи І. В., його славну душу, його устремління до всього світлого, чистого, завжди сміливо можемо сказати, що є добрі люди й що можна вірити людям. За цю віру в людей ми глибоко вдячні І. В. Цю віру він підтримує в нас, віру, яка одна тільки може дати сили в боротьбі за правду життя. Хотілося б сказати, як близько підходять до І. В. слова Сергія Петровича Боткіна, який згадував діяльність одного із своїх найулюбленіших учнів, покійного Бубнова, що загинув від дифтерії, заразившись од хворого. Слова ці такі: «Недовго він жив на світі, але багато зробив і залишив по собі той нерукотворний пам'ятник, в якому втілювалось поєднання найкращих рис людської природи — любов до ближнього, почуття обов'язку, жадоба знань». Хоча з нами зараз і немає І. В., але він був і жив у нашому середовищі, залишивши по собі славну пам'ять, і служить для майбутніх поколінь прикладом того, як треба жити, працювати і любити людей».

На окремому аркуші значилось:

«Дані про смертність лікарів у Росії за 1914–1925 рр. В 1890–1902 рр. померло в Росії 3588 лікарів-чоловіків, в середньому по 276 на рік. В 1903–1909 рр. — 1386, в середньому по 198 на рік, 3 серпня 1914-го до 1922 рр. померло 3254 лікаря, в середньому по 390 на рік. Але оскільки ці дані неповні, то треба думати, що смертність була за ці роки ще більша. 1919-1920-й висипнотифозні роки дали величезну смертність у 615 і 597 чоловік. Середня тривалість життя лікаря-чоловіка 49,2 року, а лікаря-жінки менше 40 років. 55,3 % лікарів померло у віці 24–50. Всього від висипного тифу в 1914–1922 рр. померло 1460 лікарів (60 %), від інших заразних хвороб 164, від спадкових і випадкових причин — 270, від інших хвороб 540. Вбито на війні і загинуло від ран 62, самовбивства — 59, розстріляно — 46, загинули під час різних повстань 43, вбиті бандитами 36. Жінок-самовбивць було втричі більше, ніж чоловіків. Очевидно, в них у ці роки життя було важче».

Серед паперів Левковича Жадан знайшов чернетку резолюції Товариства київських лікарів, датовану квітнем 1917 року:

«Товариство київських лікарів постановило висловити почуття глибокого презирства, й величезної огиди щодо злочинної таємної діяльності лікаря Арсена Тер-Саакова, провокатора охоронного відділення, й пропонує виключити його з усіх лікарських товариств Росії з обов'язковим повідомленням про це у пресі».