Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Ні, я не згодна! — вознесла руки вгору Жанна. Тінь від її вузького тіла пробігла по стіні й зламалася на стелі. — Я не згодна, бо ми складаємось не лише з м'яса й кісток. Я знаю, що в людей є німби, є біополе, і в цьому запорука безсмертя людини. Біополе не може просто так умерти — і все. Матеріалізм, який ми сповідуємо сьогодні, формувався ще у вісімнадцятому столітті, коли не було справжньої науки. Ви б показали французьким енциклопедистам і матеріалістам того часу звичайний кольоровий телевізор — вони б не повірили в його існування. А в середні віки взагалі б оголосили це породженням біса. Але телевізор побудовано цілком на матеріальних законах.

— Не зрозумів, — відгукнувся раптом з кутка Оскар. — Щось дуже каламутно. Що ви хочете сказати?

— Вона хоче сказати, що Володя привіз відеомагнітофон і касети і зараз покаже нам потрясний американський фільм, — сказала Лариса.

— Я хочу сказати, що сьогоднішній рівень науки ще дуже примітивний і тому те, що сьогодні здається нам надприродним, — завтра також знайде матеріальне пояснення. Безсмертя біополя, наприклад.

— Ніякого безсмертя нема і не буде, — вперто, як хлопчик, котрий за будь-яку ціну хоче довести своє, повтори Володя. — Це все вигадки істеричних, слабких інтелігентів, які нічого в цьому світі не зробили, а відкладають усе на майбутнє.

— Володю, Володю, — занепокоїлась Валя, — не заводься. Постав краще фільм. Ми привезли два фільми — «Смертельне карате» і комедію «Троє в ліжку». Який подивимось?

— «Троє в ліжку»! — вигукнула Лариса, і всі її підтримали.

— Вам тут інтелігенти не подобаються, — несподівано для самого себе сказав Жадан, який дуже не любив устрявати в різні абстрактні дискусії. — Але саме інтелігенти зробили загробне життя реальністю, хочете ви цього чи ні.

— Поясніть.

— Жадан, кінчай ти з цими теоріями, — ніжно погладила його по голові Лариса. — Набридло.

— Дозвольте людині висловити свою думку, — розсудливо мовила Ірина Мороз.

— Ось ви тут розписували цілком матеріалістично, як гниє тіло людське, — сказав Жадан. — Але від людини залишаються речі, які ніколи не гниють. У Печерській лаврі лежать мощі. Перед тим, як люди йдуть у печери, їм по радіо читають лекцію про гниття, муміфікацію, брехню церковників І так далі.

— Правильно читають, — сказав Володя. — Тільки мало, бо все одно знаходяться ідіоти, які вірять в усю цю мурню.

— Правильно, — погодився Жадан. — Але потім я бачу в підземеллі висушену, коричневу долоню людини, яку звали Неетором-літописцем, й мені вже наплювати на всі науково-популярні лекції, бо я уявляю, як тримав він цими пальцями перо. І розумію, що людина не просто шматок м'яса, якщо вона змогла подолати десять століть. Значить, вона безсмертна. Мені здається, що дуже небезпечно казати людині весь час: ти помреш, ти помреш, і від тебе нічого не залишиться. Бо тоді людина починає жити одним днем, як тварина. А якщо людині сказати: ти помреш, але на цьому твоє існування не закінчується, бо існує совість, за якою оцінюватимуть твої вчинки, існує твоє діло, існує пам'ять про тебе, існує твоє слово, — і якщо це праведні діла й слова, вони залишаться коли не навічно, то надовго.

— Браво, браво, — іронічно заплескав у долоні Володя, кліпаючи білявими віями, — вам тільки проповіді читати, заспокоювати всіх стражденних і вмираючих.

— А ви коли-небудь бачили, як вмирає людина? — тихо спитав Жадан.

— Бог милував. Не хочу я на це дивитись…

— Володю, перестань! — майже істерично закричала Валя — товста, негарна, передчасно зів'яла жінка, порівняно з якою Лариса здавалася зовсім юною. — Тепер я розумію, чому ти не захотів взяти відпустку, коли моя мама помирала!

Вона заплакала й вибігла з кімнати. Володя похмуро подався за нею, б'ючи кулаком лівої руки у відкриту праву долоню.

Лариса теж підвелася. Була в довгому декольтованому вечірньому платті з червоного шовку. На тлі догораючого полум'я в каміні її плаття спалахнуло вогненно, й крізь цю червону барву чорно проглянула тінь її стрункого тіла.

— Я вас усіх прошу. Киньте це. Ми веселитися зібралися чи розмови про смерть вести…

— Може, якось заспокоїти Валю і Володю? — спитала Ірина.

— Не треба, — спокійно відповіла Лариса. — У них свої проблеми, вони самі розберуться.

До Жадана підійшов Оскар. Був маленький, зсутулений, складався, здавалося, весь з гострих кутів. На гострому носі висіли окуляри з товстими скельцями, в яких зменшувалось його й без того невеличке обличчя. Йому було років сорок, але мав вигляд старого, втомленого власною мудрістю професора, що випадково потрапив у товариство дошкільнят.