Юрий Щербак - Причини і наслідки

— У вас надзвичайно сильне біополе. І німб яскравий, світиться зеленим і рожевим. Але світіння нетипове. Наче вам сто двадцять років. Не розумію чому. Ви часом не баптист?

— Чому? — здивувався Жадан.

— Не п'єте, не курите.

— Для цього треба обов'язково бути баптистом?

— Або кар'єристом, — сказала Жанна і розсміялася. — Не бійтеся, в цьому вас не звинувачую. У кар'єристів німб інший. Наче полум'я йде всередину і спалює їх. Інколи дивишся, а перед тобою залишки людини. Згарище. Людина ще жива, але вже мертва. Ага, здається, зрозуміла. Я весь час думала, чому мені так добре з вами. Ви з дев'ятнадцятого століття. Часом такий спектр як у вас, буває в старовинних книжках. У Толстого, Достоєвського… Ви однолюб?

— Це що, ознака дев'ятнадцятого століття? — спитав Жадан.

— Мене дуже цікавить ваше біополе. Я вперше зустріла людину, якій хотіла б сповідатись. У вас у роду не було священиків?

— Не знаю. Лікарі були. Льотчики, Бухгалтери. Селяни.

— Дивно, — сказала Жанна й поклала йому руки на плечі, й вони знову почали танцювати, тільки тепер розмовляли.

— А в інших ви теж німби бачите? — спитав він.

— Звичайно. Тільки не у всіх вони є. А у господаря нашого, Володимира Михайловича, чорне поле. Я навіть злякалася. Тільки Ларисі цього не кажіть. Хвилюватися буде.

— Як чорне?

— Колись було кольорове, світилося. А сьогодні чорне.

— Ви страшна жінка. Я вас боюсь, — Жадан майже серйозно відступився від неї, шкодуючи, що почалася ця недоладна розмова: незалежно від того, чи правду мовила ця жінка, чи містифікувала його, йому було жаль, що скінчилися їхні обійми й приємне нічогонедумання й нічогоневідання. Лариса почала вмовляти Сашу заграти на гітарі й вимкнула магнітофон. Саша був у білосніжному костюмі, чорній сорочці й білій краватці-метелику, тільки обличчя його було менш визначеного кольору — сіре, з набряками під очима, й волосся попелясте, сивіюче; на худорлявому його лиці, крім набряків, ще виразно проступали тверді жовна, а сірий погляд тьмянів з нудьги чи з утоми.

— Жанно, — нарешті коротко кинув Саша, вислухавши належну дозу вмовлянь усіх гостей, і Жадан здивувався раптовій покірливості цієї жінки, яка швидко стала за своїм партнером, поклавши йому на плече руку, й одразу ж на пальці в неї лазерним променем засвітився зелений камінець з персня. Полум'я, що палахкотіло в каміні, мерехтливим промінням вималювало жіночі обриси гітари, на яку вже лягли гарні, міцні Сашині руки. Він заграв старовинну музику, Жаданові здалося, що в кімнаті зазвучав клавесин.

— Тут Іра казала про три речі, які повинна зробити людина, — неголосно сказала Жанна. — І я згадала середньовічний кодекс Брантома. — Вираз її обличчя раптом змінився, вона заплющила очі, зосередилась і зовсім іншим, глибоким і таємничим голосом почала напівспівати-напівдекламувати:

— Гарна жінка повинна мати три речі білі: шкіру, зуби, руки…

— Шкіру, зуби, руки, — вторив їй Саша, повільно й урочисто граючи на гітарі, немовби вів партнерку в середньовічний танок, повний величі, поваги й церемонних поклонів.

— Три речі чорні, — продовжувала Жанна, — очі, брови, вії…

— Три речі червоні: губи, щоки, нігті…

— Три речі довгі: тіло, волосся, руки…

— Три речі короткі: зуби, язик, вуха…

— Три речі широкі: груди, чоло, брови…

— Три речі вузькі: вуста, талію, кістки.

Вони вдвох з Сашею заспівали старовинну зворушливу ладу про рицаря, який забрав із собою в далекі мандри серце своєї дами й під час котрогось з боїв загубив те серце, а потім, вдивляючись у обличчя порубаних ним ворогів, розшукував його на бойовищі… Жадан сидів у глибокому, дуже зручному шкіряному кріслі, поруч з ним втулилася Лариса, яка прошепотіла йому на вухо, що ревнує його і що більше не відпустить танцювати з цією чорно-білою претензійною німфоманкою, яка всім чоловікам каже одне й те ж — торочить про біополе, про яскравий німб, про близькість біополів, а сама думає про іншу близькість, признайся, Жаданчику, тобі теж таке вона казала? Але він мовчав, уражений таким швидким викриттям усіх недавніх таємниць, які, виявляється, й таємницями ні для кого не були; тепер його хвилювала близькість Ларисиного тіла, яке майже повністю відповідало середньовічному кодексу краси; гості, засмучені долею бідного рицаря, що ніяк не міг знайти серця своєї дами, яка, либонь, уже давно померла без цього важливого органа, заворушилися, запрагли знову поїсти й випити, знову потанцювати, попліткувати, порозважатися; до вітальні вже не пішли, а витягли з кутка журнальний столик, принесли й поставили на нього пляшки й наїдки; напівтемрява й нове коло вечерювання зблизили їх, наче відкрились якісь нові, приховані зв'язки поміж ними.