Юрий Щербак - Причини і наслідки

Із подивом помітив, що шофер щось голосно мовить, що Кротова збуджено звертається до нього, що все навкруги змінилося і що машина їхня посувається якось дивно, немовби не їде по твердому, з вибоїнами асфальтобетону, а легко ковзає в повітрі, вихляючи вправо-вліво, наче колеса, що зв'язували автомобіль із землею, були йому не потрібні.

— Ви тільки подивіться, що робиться! — вигукнув шофер, це відриваючи напружених рук від керма.

— Страхіття, — жахалася Кротова. — Що будемо робити, Євгене Петровичу?

Йому здалося, що все відбувається уві сні, — наче вони в'їхали до іншої країни: все було замерзле, скляне й ковзке. На полях і в кюветах лежав сніг, але то не був пухкий перший сніг зими, він блищав зловісно, бо на його поверхні утворився тонкий крижаний наст, схожий на шар висхлого клею, яким вкривають вату на іграшкових дідах-морозах. Шосе сяяло, ніби замерзла ріка, і на його полотні гравюрно чітко віддзеркалювалися придорожні дерева. На телефонних проводах поналипав заледенілий сніг, і здавалося, що між стовпами прокладено білі рейки для якоїсь незнаної підвісної дороги. Мжичка, що безперервно сіялася з неба, перетворювалась одразу на ожеледь, рухатись по якій було майже неможливо. Але вони їхали далі, бо до Старої Митниці залишалося якихось тридцять кілометрів; вирішили, що стояти в полі безглуздо, може бути ще гірше, а повернутися назад вже було незмога: неможливо розвернути машину на цьому вузькому, блискучому, як ковзанка, шосе. Шофер зменшив швидкість і, навалившись грудьми на кермо, вів «Москвича» з ніжною обережністю, роблячи ледь помітні рухи напруженими руками, щоб утримати автомобіль на похилій поверхні шосе, яка зіштовхувала їх у кювет. Вони посувалися юзом — передок тримався осьової лінії, а задні колеса ковзали по правому узбіччю. На щастя, ніхто не їхав їм назустріч — не було божевільних, що ризикнули б виїхати в таку негоду.

— Нам аби тільки «тещин язик» проїхати, — сказав шофер, — а там, дасть бог, доберемось.

— Рання зима, — сказала Кротова. — Хто б міг подумати? Після теплого моря важко в це повірити.

— Це ще не зима, — зневажливо кинув шофер. — Лякає, а потім відпустить. Але шкоди наробить.

Почали обмерзати шибки в машині. «Двірники» дряпали вітрове скло, здираючи з його поверхні напівпрозорі тонкі пластівці ожеледі.

— Ви подумайте, Євгене Петровичу, який абсурд, — повернула до Жадана своє обличчя Кротова, й він уперше побачив підступні зморшки, що білим павутинням промальовували засмаглу шкіру. Біле, фарбоване волосся тільки старило Кротову. — Троє здорових людей, в яких є сім'ї, діти, можуть загинути, і заради чого? Хоч би їхали людину рятувати. Але тому Чорнодубу ми нічим не допоможемо. Тільки наражаємось на небезпеку… Було б вам приїхати після свят…

Він нічого не відповів, бо що міг сказати? Що треба їхати, бо це їхній обов'язок, і що, можливо, вони врятують інших людей? А хто знає, якою буде дорога після свят? Нічого особливого в їхній поїздці не було, просто так склалися обставини. Кротова це й сама розуміла, й сама покірливо їхала назустріч небезпеці. Жадан знав, що все відбувається так, як і мало відбутися, — все вирішує випадок; іншого вибору в них не було, і нічого вже не можна вдіяти.

— Починається, — видихнув шофер. — Господи, пронеси.

І одразу ж вони побачили внизу, там, де шосе звивалося зашморгом серед глибоких ярів, що поперехрещували ці землі, перекинутий догори колесами автобус, біля якого стояли люди. Вони почали повільно, майже кроком, спускатися «тещиним язиком».

— Колю, в тебе хоч гума хороша? — спитала Кротова, і Жаданові неприємно було, що вона цю спокійну, літню людину називає на «ти».

— Колеса нові, тиждень як поміняли. Помовчте, Діно Михайлівно.

Тепер тишу порушувало лише рипіння «двірників» по склу. Автобус, що підняв догори своє темне, забризкане грязюкою підчерев'я, розчленоване якимись залізними трубами й ребрами, схожий був на страшного великого жука, що ніяк не може підвестися зі спини.

Ковзнувши боком кілька метрів, вони зупинилися навпроти автобуса. Шофер відчинив праві дверцята.

— Що, може, комусь допомога потрібна? — спитав.

— Ні, — махнув рукою один з тих, що стояли при дорозі. — Поранених уже повезли, а цьому… — він показав убік, і вони побачили тіло, що лежало в кюветі, прикрите зеленим брезентом.

— Кому до Старої Митниці? — запропонував шофер. — Сідайте, довезу. Є два місця.

Всі мовчали. Лиця у людей були сірі, і здавалося, вони не розуміють, про що йдеться.