Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Ви їдьте, — знову махнув рукою той, що підійшов до машини. — Ми вже наїздилися. Почекаємо, коли це скінчиться.

Вони поїхали далі.

Після «тещиного язика» шосе вже не робило ніяких вибриків, шофер пристосувався до ожеледі. «Москвич» ішов повільно й рівно, і тепер, коли Кротова мовчала, розбалакався шофер.

— Я вам так скажу, — мовив розсудливо, — у кожного своя доля, і кожному все його життя записано десь там, на небі… Отой лежить у кюветі, — значить, доля так вирішила, і хоч би що робив, а не відкрутишся. Скільки в мене було яких случаїв, — він казав: «случАїв». — Ідеш і не знаєш — живим повернешся чи… Він там лежить, у кюветі, а ніхто ще не знає — ні жінка його, ні діти… З другого боку, конєшно, доля долею, а береженого бог береже. Мені завжди наче хтось каже: не роби цього, не поспішай. І точно. Дивишся — другий у кюветі лежить чи ще гірше, а ти якось помалу їдеш… А ще у нас був такий случай. В нашому домі живе одна жінка, в ощадкасі працює. Якось вона забула ключ, а двері від квартири замкнулись. Ну, просить сусідського хлопчика — так, мовляв, і так, такий случай приключився: залізь через балкон і відчини двері. Він, дурне й мале, поліз. І звалився з карниза, з третього поверху, й поламав хребет.

— Ти що? — жахнулася Кротова.

— Ноги йому назавжди відняло. Тепер інвалід. Жінка сплачує йому гроші. Так до чого я веду? А до того, що доля таки покарала цю жінку.

— Хтось у неї загинув?

— Ні. Син її невдовзі женився — на кому б ви думали? На сліпій.

— На сліпій? — знову жахнулася Кротова.

— Сліпа дівчина, — підтвердив шофер. — А сам красунь мальований, всі дівчата задивлялися на нього. Мати страшенно плакала, була проти.

— Правильно, — сказала Кротова. — Я б теж була проти. Через мій труп. Хай уже мати мучиться, але навіщо ж сину? Ви як думаєте, Євгене Петровичу?

— Може, нічого страшного в цьому немає? — сказав Жадан. — Може, він просто її полюбив?

— Ні, — похитав головою шофер. — Тут доля. Кара. Бо син казав: «Якщо не я, то хто з нею одружиться? Мусить же хтось це зробити, не вікувати ж їй вік самій?»

Вже недалеко від Старої Митниці, на перехресті, де розходилися дороги на Ставичани та Івашківці, їх зупинив автоінспектор — молодий хлопець з обмерзлими вусами.

— Звідки ви такі сміливі взялися? Хто вас випустив? — здивувався.

— Ніхто нас не зупиняв, — теж здивувався шофер. — Їхали собі помаленьку. Там аварія, автобус…

— Знаю, — сказав міліціонер, — вже виїхали наші. Ми ж передали всім постам, щоб нікого не випускали на лінію. От чорти… А що з вами робити? Їдьте, тільки дивіться…

Праворуч з'явилися похмурі, закіптюжені корпуси старомитницького цукрозаводу, в яких світилася електрика. З високої чорної труби валував дим, додаючи темряви до кольорів пригаслого дня. Один з корпусів своєю старовинною архітектурою нагадав Жадану готичний замок з вузькими стрілчастими вікнами й вигадливими гострими вежками, що зубчасто стирчали на центральній фасадній частині. Червоною цеглою на цьому корпусі було викладено цифри: 1906. Перед заводськими корпусами величезними заметами мишастого кольору темніли звалища буряку. Чорніли розпанахані машинами колії, й електричні вогні відбивалися на каламутній поверхні калюж.

— Як вони за такої погоди буряк вивезуть? — спитав шофер. Кротова її Жадан промовчали. — Приїхали, Діно Михайлівно. Вважайте, що доля нас сьогодні пожаліла.

Уперше за всю дорогу шофер озирнувся, і Жадан побачив його великий кирпатий ніс, худе, зморшкувате лице і світлі, розумні очі. Шофер скинув шапку. Його волосся було мокре від поту. Жаданові пригадався товстун на стадіоні; уявив, як на його сивій шерсті виблискує ожеледь, а він, ковзаючись на доріжці, все бігає та бігає, хоче стати безсмертним.

— Їсти хочеться — страшне, — сказав шофер.

Жадан глянув на годинник: чверть на третю. Дорогу до Старої Митниці вони долали чотири години.

— У Піцунді в цей час ми, пообідавши, знову йшли на море, — озвалася нарешті Кротова. — Колю, вези нас прямо до санепідстанції.

II

Їх давно чекали. Як тільки оранжевий «Москвич» в'їхав на подвір'я санепідстанції, з новенького двоповерхового будинку вийшли двоє в білих халатах — повна висока жінка й русявий юнак — і поспішили назустріч прибульцям.

— Де ж ви ото запропастилися, га, Діно Михайлівно? — спитала низьким приємним голосом, радше схожим на бас, жінка, як виявилося — головний лікар Старомитницької санепідстанції Ксеня Григорівна Куля. — Ми вже не знали, що й подумати. Погода, бач, яка гарна — тільки й роз'їжджати. Ну, думаємо, ото подалися ви з молодим хлопцем до Сувацького лісу — там і кемпінг, і ресторан, і забули там про нас, нещасних. А ми тут мучимось…