Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Ти не виконала своєї обіцянки, — сказав Жадан.

— Якої?

— Не поцілувала мене.

— Не поспішай, Жаданчику, — засміялася вона. — Я не хочу, щоб мої поцілунки пахли мишами. У нас ще все попереду.

А в мене все позаду, подумав він. Вони поволі пішли в лабораторію.

І

До обласного центру Жадан приїхав о восьмій годині ранку. Щоб якось згаяти час, пішов поволі до обласної санітарно-епідеміологічної станції, яка розташувалася на околиці міста, поруч із стадіоном. Зайшов на стадіон: низькі трибуни, в яких вітер шарудів обгортками з-під морозива, погано доглянуте, вибоїсте поле, бігові доріжки, по яких підтюпцем кружляли кілька огрядних чоловіків; один з них, лисий черевань, бігав у довгих чорних трусах, й Жаданові спочатку здалося, що голе тіло бігуна зовсім посіріло від холоду, але потім він побачив, що чоловік цей, який протупотів повз нього, важко дихаючи, просто весь заріс сивою шерстю. В ямі для бігу з перешкодами замість води чомусь лежала стара автомобільна покришка. Місце, куди приземлялися стрибуни з жердиною, нагадувало високу копицю сіна, прикриту брезентом від дощу. Жадан, хоч і жив за кілька кроків від Республіканського стадіону в Києві, спортом ніколи не займався і не цікавився; на стадіоні почувався чужим і зайвим, наче прийшов у цех заводу, де все незнайоме; його пригнічували всі ці пристрої: бар'єри, стійки, ворота, ями з піском — все штучно вигадане людьми для якихось штучних, неприродних вправ, рухів, змагань, від яких — він твердо був переконаний — ніякої користі немає ні для тіла, ні тим більше для душі. Жадан з апетитом з'їв бутерброд, дбайливо загорнутий мамою в хрусткий целофан: булка з маслом, сир голландський і маленький маринований огірок — на зиму мати завжди готувала різну квашенину, варення. Став накрапати дощ, додавши місту, невиразним цегляним п'ятиповерховим будинкам, що оточували стадіон, суму й одноманітності. Лише торішня трава, витоптана бутсами, наче скинула з себе старість, волога відродила в ній зелені барви весни, і йому чомусь схотілося побігати по футбольному полю, щоб ноги заросилися, як у дитинстві, щоб мама потім лаяла, питаючи, де він швендяв, й скидала з нього мокрі як хлющ черевики й шкарпетки, вішала їх сушити на кухні, над газовою плитою.

Він пішов зі стадіону. Санепідстанція ще була порожня, всі кабінети зачинені, тільки в довгому коридорі прибиральниця мила підлогу. Лінолеум блищав, як бігова доріжка на стадіоні. Жадай вийшов чекати Кротову у двір; сховався від дощу під залізним дашком, що прикривав вхід до відділу особливо небезпечних інфекцій. Згадав жінку зі Старої Митниці, що привезла мозок Чорнодуба, — так і вона чекала. Все йшло по колу, все повторювалося, все було нове й незнане.

Нарешті підійшла Кротова — весела, сяючи свіжою незрозумілою смагою. Крім офіційної посади — епідеміолог відділу особливо небезпечних інфекцій, — вона з гордістю носила набагато вище звання, яке тішило її самолюбство: бог обласного значення в усьому, що стосується сказу. Кротова — сповнена енергії фарбована блондинка — перебувала в тому незрозумілому віці, коли, вважаючи себе зовсім молодою, жінка раптом дізнається, що стала бабусею, і, безмежно дивуючись, розповідає про це всім, чекаючи, що всі будуть вражені, не повірять, почнуть переконувати, що сталася якась помилка, що не може цього бути, але всі чомусь одразу ж вірять, бо, коли хтось інший старіє, це звичайна річ. Незвичайно, коли старієш ти. Кротова удала, що зраділа, побачивши Жадана, чарівно усміхаючись, довго тиснула йому руку, вітаючи з приїздом, усім своїм виглядом показуючи, що його прибуття ощасливило область. А може, і справді зраділа?

Вже років із десять, як вони були знайомі, зустрічалися на різних нарадах і конференціях, Кротова не раз бувала у них в інституті, їздила вона і до Мідатова, з яким підтримувала дружні стосунки, чим пишалася, й, виступаючи на нарадах, любила ненароком кинути кілька слів: «В останній розмові зі мною професор Мідатов сказав, що…» або: «Мені довелося бачити в лабораторії професора Мідатова нову діагностичну реакцію на сказ» чи ще щось в такому ж дусі. Жадан умовляв Кротову писати кандидатську дисертацію, навіть домовлялися про участь Кротової в деяких лабораторних дослідженнях вірусів, виділених на території області, але далі справа не посувалася — все ставали на заваді якісь обставини. То єдиний улюблений син Кротової кінчав школу, то вступав до інституту, то чоловік хворів, то треба було купувати нові меблі, то мати померла; опріч того, дошкуляли звичні для провінційних установ текучка і суєта, складання різних папірців і довідок; Кротова відповідала не тільки за сказ, а ще й за лептоспіроз та сибірку — тут також було чимало роботи, відряджень, перевірок; а ще Кротова вела школу передового досвіду — до неї з усіх областей України приїздили лікарі-рабіологи, яким передавала вона свої знання; вважалася також передовим пропагандистом, колись навіть закінчила університет марксизму-ленінізму; а ввечері, повернувшись додому, вкрай стомлена щоденною суєтою, варила, штопала, прала, прибирала. Так і залишилася дисертація для неї міражем, приємним маренням, не більше. А шкода. Бо Кротова, жінка розумна й освічена, була лікарем високої кваліфікації, і Жадан, коли тільки почав займатися сказом, багато чого навчився в неї. Маючи багатий досвід, Кротова втаємничувала його в усі деталі практичної медицини, розкриваючи перед ним не абстрактні глибини теорії структури вірусів чи імунологічних механізмів знешкодження інфекцій (на цих матеріях він розумівся набагато краще за Кротову), а показуючи йому те буденне і для нього не знане, що насправді відбувалося в селах, на фельдшерсько-акушерських пунктах, у дільничних і районних лікарнях.