Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Це не від мене залежить, — зітхнув він.

— А від кого?

— Біс його знає… Може, там? — підніс палець угору.

— Шкода…

— Досить теревенити. Ходімо працювати. — Він рішуче рушив до боксу, а вона залишилася стояти, дивлячись на нього, наче вперше бачила.

— Знаєш, за що я тебе люблю?

— За що?

— За наївність. І за те, що ти не такий, як усі. Будь ласка, надінь дві пари рукавичок і закрий добре подряпину.

Але в нього вже не було бажання вдумуватись у смисл сказаних нею слів та в причини її дивної поведінки, бо починалася робота з вірусом. Він підняв блискучу покришку бікса. Всередині, обкладені ватою, стояли два товстостінні флакони з притертими скляними пробками. Один з розчином гліцерину, який був найкращим консервантом для вірусу сказу, другий — «сухий». В обох флаконах лежали невеличкі темно-сірі шматочки людського мозку, взяті з різних його частин: з кори, з мозочка, з продовгуватого мозку. Проби з «сухого» флакона призначалися для приготування мазків-відбитків на склі; шматочки, кинуті в гліцерин, могли зберігатися роками — емульсією з них заражали мишей.

Супрун перекидала здорових мишей з пластикової клітки у скляну високу банку, де м'які, веселі мишки, ще не підозрюючи, що на них чекає, починали крутити білу карусель. Жадан робив відбитки на склі: обережно пінцетом витягував шматочки мозку і прикладав їх до невеличкого скельця, поділеного на сегменти. Після спеціальної обробки скельця клалися під люмінесцентний мікроскоп, і починалися пошуки сяючих вірусних розсипів. Потім, зваживши кілька проб на маленьких вагах, він почав розтирати мозок у білій фарфоровій ступці. Туди ж додав трохи стерильного піску, аби легше було терти цю сіру в'язку речовину. Щоб емульсія не бризнула в обличчя, він надів на голову скляний гнутий щиток: в таких їздять мотоциклісти і працюють фізики. Нарешті емульсія була готова; поки вона відстоювалася (частинки мозкової тканини осідали на дно, а віруси спливали на поверхню рідини), Жадан міг трохи перепочити. Лариса запалила сигарету.

— Що ти робиш на свята? — спитала, глибоко затягуючись. Попіл вона скидала в скляну чашку Петрі [4] Чашка Петрі — скляний посуд, в якому вирощують мікроорганізми. , призначену для бактеріологічних досліджень.

— Не знаю. Я сьогодні їду туди… — він показав на флакони з пробами мозку.

— На свята повернешся? Скільки там? День-два…

— А що?

— Хочу запросити тебе до нас. Ми з Кочергіним купили дачу.

— Вітаю, — сказав він і чомусь подумав: зараз, саме у цю хвилину, духовий оркестр заграв жалобний марш — звуки важко пливуть у повітрі чорною зграєю, яка одразу ж розпадається, бо оркестранти грають невміло, хто в ліс, хто по дрова. Оркестр старомитницькото цукрового заводу, на якому працював Чорнодуб.

— А де дача? — спитав, щоб не мовчати.

— В Козині.

— Гарна?

— Нічого. Жити можна. Сад дуже гарний. Річка поруч. Побачиш.

— Я ті місця люблю, — сказав він. — Там недалеко табір медінституту, я відпочивав. Мені сподобалось.

— Це трошки відрізняється від отих фанерних халуп, що в таборі. Я колись туди поїхала — на третій день втекла. Волого, холодно, зарядка і котлети з макаронами. Жах. Тут будинок нормальний. Був такий оперний співак — Грай-Городецький. Чув? Бас знаменитий, помер. Ми у його вдови купили. Ще навесні. Я нікому не казала. Але дача занехаяна, все довелося переробляти — великий ремонт. Оце тільки зараз буде новосілля.

— Спасибі за запрошення. Якщо зможу…

— Слухай, Жадан, тільки без цих твоїх штук. Знаю я тебе. Я не просто тебе запрошую. Я хочу тебе познайомити зі своєю подругою. Іра Мороз. Це дочка академіка Мороза. Чув?

— Ні.

— Нічого ти, бідний, не чув, нічого не знаєш. Вона врешті розлучилася зі своїм шизуватим архітектором. Жінка перший клас. Правда, трохи старша за тебе, але це навіть модно. Красуня, хазяйка чудова. Доктор наук. Квартира на Володимирській, знаєш, у будинку видатних вчених? Навпроти оперного. Біла «Волга». Є дитина. Ну, і що з того? Інтелігентна, мила. Та що казати. Сам побачиш. Прийдеш?

— Дивно, але сьогодні мене вже сватали, — сумно посміхнувся він.

— Хто?

— Лук'янов. На посаду завідуючого нашою лабораторією.

— Я рада за тебе, Жаданчику, — просяяла Лариса. — І що ти відповів?

— Відмовився.

— Ти що, божевільний?

— Навпаки. Цілком нормальний.

— Бери лабораторію негайно. Ти мусиш зробити це, чуєш? Невже ти не бачиш, що все гине? Давно пора дати лад… Цей маразматик Брага все довів до ручки…