Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Винний завод. Гнали подільське плодоягідне. Інакше кажучи — шмурдяк. Готували нам кадри пацієнтів. Правда, тепер їх наче перевели на соки.

— Ви їсти хочете?

— Хочу, — винувато посміхнулася вона.

— Може, повечеряємо разом?

— Це я вас повинна запросити. Ви гість… Може, зайдете? Ми удвох з дочкою, мама вже поїхала…

— Ні, ні, дякую, — поспішаючи, щоб не передумати, відмовився він, уявивши, як на Новий рік він, старіючий бородатий дядько, входить у незнайомий дім, як дивиться на нього щербата Люда Гаврилюк, здогадуючись про щось, непокоячись, але до кінця ще не розуміючи, м ця чужа людина вдерлася в їхнє тихе життя.

Вони вийшли з лікарні й пішли головною вулицею в напрямку готелю, — дім, в якому жила Ліда, стояв далі, біля колишнього костьолу, де розмістилася спортивна школа. Вітрини пошти світилися холодним люмінесцентним світлом. Усередині було порожньо. Він згадав свій дзвінок до Олі як щось абсурдне й неможливе сьогодні, так наче не з ним це сталося, не в його житті.

— Я ще раз запрошую вас, — зупинився він перед входом до готелю.

— Я не хочу в ресторан.

— Боїтесь, що вас побачать зі мною? Вона кинула на нього свій дивний погляд.

— Не боюсь. Просто не люблю ресторанів. Крім того, зараз там місць немає. Знаєте, як у нашому містечку люблять гуляти? Як справжні купці.

— В мене знайомий директор, — наполягав він, згадавши коричнево-чорного Михайла Михайловича, але тут же пошкодував, уявивши, як дивиться крізь нього цей хитрюга, що поділяє всіх людей на потрібних і непотрібних, як лицемірно розводить руками: пробачте, лікарю, але сьогодні такий день, що не зможу викроїти вільного місця.

У світляному конусі, утвореному ліхтарем, зливою струмували сніжинки; Жаданові здалося, що цей беззвучний білий потік — наче лінійний прискорювач часток, в якому можна експериментально довести відносність часу і простору. Сніг заліпив скельця його окулярів. Довелося скинути, щоб протерти. В короткозорій розмитості побачив Лідине тонке обличчя, вибілені снігом брови, відчув її напруження, переляк і чекання. Надів окуляри й рішуче взяв її за руку, як тоді, коли вів її берегом Либеді.

— Лідіє Василівно, ну прошу вас, зайдіть до мене, вип'ємо кави. Я не можу так просто відпустити вас у такий вечір. — Для переконливості він подивився на годинник. — Хоч на кілька хвилин.

Вона мовчки пішла за ним.

Як тільки вони увійшли у кімнату (здається, це був той самий номер, що і в листопаді), він, не вмикаючи світла, поцілував її — вона відповіла йому, обхопивши шию обома руками, наче прощалася з ним назавжди. Цей поцілунок тривав дуже довго — йому здалося, що вже минув рік старий, і новий, і все минуло, були лише її обійми, все зникло — і сніг на її рудому комірі й шапці, й темрява у дій кімнаті, і всі, кого він знав і пам'ятав, Зупинився стрімкий рух часу, залишилося тільки калатання їхніх сердець — десь далеко від них, назовні, а всередині нічого, крім входження його в її таємні світи, в її жіночу ніч, не було.

Раптом несподівано і важко, як удари палиці по голові, задзеленчав телефон. Вони здригнулися й розімкнули обійми. Важко дихаючи, Ліда сіла на диван, скинула з голови шапку й почала струшувати сніг. Він тремтячою рукою з острахом взяв трубку і тримав, не притуляючи до вуха, наче звідти могло ось-ось пролитися щось липке.

— Алло, хто це? — гукнула трубка чоловічим басом.

Він мовчав.

— Алло, мені потрібен Євген Петрович!

— Я слухаю, — ледве вимовив він.

— Євгене Петровичу! — зраділо вигукнула трубка з такою резонуючою силою, що він відставив її ще далі від вуха. — Це Огородник!

— Щось сталося? — приречено спитав Жадан, розуміючи, що в цій чортовій Старій Митниці йому роковано самі лише неприємності.

— Ні, — зарокотала трубка. — Просто ми з дружиною хочемо вас запросити в гості до себе. Зустрінемо разом Новий рік. Буде Бадяк, ще кілька друзів. Посидимо, те-се, поговоримо, що на світі білому діється. Я пришлю за вами машину, добре? Жінка мене мало не побила: чого ж ти, каже, його одразу до нас не забрав? Як же він, каже, сам Новий рік зустрічатиме? Збирайтеся, Євгене Петровичу. Через півгодини машина буде внизу чекати. «Волга» санітарна. Добре?

Так наче довго готувався до цього запрошення й давно вже обміркував відповідь, Жадан вимовив легко, майже автоматично:

— Щиро дякую, Федоре Кириловичу, але я вже зайнятий. В мене тут виявилися друзі моїх родичів, я йду до них. Я погодився, тепер незручно відмовлятись.