Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Нормально.

Секретар почав прощатися з медиками.

— З наступаючим Новим роком вас, товариші. Бажаю щастя і здоров'я. Щастя вам і здоров'я. Щастя. Здоров'я. Федоре Кириловичу, — сказав він Огороднику, — товариш з Києва залишається на Новий рік. Ви ж подбайте про нього, щоб усе було як слід.

— Буде зроблено, Віталію Федоровичу.

— Спасибі, що приїхали в тяжку хвилину, — секретар міцно потиснув руку Жаданові. — Доброго вам Нового року. Коли що треба — дзвоніть.

V

Надвечір, коли старий рік разом із згасаючим світлом свого останнього дня віддалявся від Старої Митниці, почався снігопад. Містечко наче помолодшало, прикривши свої старовинні цегляні будиночки, вимерзлі, оголені садки, толеві дахи сараїв, вибоїсту бруківку вулиць білою сніговою ковдрою, яка на певний час затримала прихід темряви, — але водночас і постарішало на кілька віків, наче повернувшись до свого первісного хутірського дрімотного вигляду, до свого прадавнього простого призначення надати притулок жменьці людей, які осіли на цих землях, захистити їх від холоду й заметілей; містечко, в якому колись жили селяни, козаки, шляхтичі, купці, священики й шинкарі, а тепер працівники агропромислового комплексу, вчителі, лікарі, представники сфери обслуговування й торговельної мережі, робітники цукрозаводу, міліціонери й школярі, знову, як і сотні років тому, потрапило у владу зимових сутінків і хуртовини, і снігова, морозяна, притемнена година розвела людей по домівках, сповнила їхні серця тихою радістю тепла, чекання святкової вечері, зустрічей з рідними і друзями, новорічних телевізійних програм. І, звичайно, ніякий сніг, ніякі замети, в яких завтра доведеться прокопувати стежини, ніяка правічна зимова ніч не в змозі були пригальмувати рух часу чи змінити його напрямок — повернути назад, до тих часів, коли Стара Митниця була і справді митницею, що належала в шістнадцятому столітті брацлавському воєводі Стефану Потоцькому й, стоячи на перехресті шляхів, якими сунули зі сходу на захід, із заходу на схід купці — вірмени, німці, євреї, поляки, українці, молдавани, греки, росіяни, — давала чималі прибутки своїм володарям. Жадан подумав, що жителі цього маленького містечка, яке давно втратило всяке стратегічне й торговельне значення, обурились би, коли хоча б на годину зламався телевізійний ретранслятор або вимкнути електрику чи подачу води. Минуле прекрасне лише в ностальгічних спогадах романтиків.

Стояв у коридорі хірургічного відділення, дивився на завірюху за вікном, чекав Ліду, яка закінчувала перев'язувати Тоню Сувак. Остання перев'язка в цьому році, подумав. Тільки б пережити перші двадцять-тридцять днів. Випередити вірус. Тільки б подіяли гамма-глобулін і метафен. Бадяк сьогодні запропонував для кращого психологічного клімату розмістити хворих інакше — за сімейною ознакою: в окремій палаті покласти Надю й Григора Моргунів, ще й Вітю підселити до них (Віті вирішили призначити кілька уколів, як при ослиненні); окремо покласти матір і сина Поплавських. Мовляв, хворі почуватимуться набагато впевненіше, швидше загояться рани, та й антирабічне лікування дасть добрий ефект, Огородник підтримав цю ідею й запитально подивився на Жадана.

Той не погодився.

Чому? А якщо, не дай боже, щось почнеться? Ви собі можете уявити стан близьких, коли з палати доведеться винести… Огородник замахав руками. Що з вами? Не наврочте на нашу голову, Євгене Петровичу. Ми й так прогриміли, можна сказати, на весь Радянський Союз. Будьмо оптимістами.

А сніг усе падав і падав за вікном, і дедалі впевненіше почувалася ніч. Жадан вдивлявся у своє відображення в шибці, наче в чорному дзеркалі, що вело в безмежність; бачив старе, втомлене, напівпрозоре, як на картинах Чорнодуба, обличчя: воно зараз належало не лише йому, але водночас і цій глибокій, засніженій темряві, в якій ховалися береги річки, яри, узвишшя й стіни старовинного монастиря; обличчя Жадана, наче з поганої перебивної картинки, тьмяно накладалося на простори України, де лютувала зараз хуртовина.

Побачив, як виникло поруч ще одне напівпрозоре обличчя, ще одна тінь, що тихо, наче рентгенівське зображення люблячої душі, засвітилося на цьому дивному вечірньому екрані, де суміщалися речі непоєднувальні — вічні й тимчасові, примарні й цілком реальні.

Поруч з ним стояла Ліда. Від неї пахло йодом і пеніциліном, але, можливо, це йому тільки здалося.

— Все. Я скінчила.

— Що на тому березі? — спитав він. — У монастирі?