Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Дякую, — щиро зрадів Шар'є. — Мені це приємно чути, бо все, що пов'язане з пам'яттю про Пастера, для мене святе.

Страшний світ, подумав Жадан. Світ, в якому дід усміхається, говорить ввічливі слова незнайомій людині, яку забуде через дві хвилини, а в той час якісь покидьки можуть убити його улюбленого онука, можуть замордувати ще десятки чи тисячі не винних ні в чому людей — і все заради чого? Грошей? Влади? Слави? Ось проти якого сказу треба було б винайти вакцину.

V

У вагоні, яким Жадан повертався до Києва, було повно молодих американців. Тільки в останньому — поруч з туалетом — купе їхали наші співвітчизники: Жадан, стара жінка, замотана в шерстяну хустку, молоденький, з дівочими ямочками на щоках лейтенант артилерії і ще якийсь засмиканий літній інженер-діставала, який повідомив, що в Держплані нічого не вибив, одразу ж заліз на верхню полицю й більше не подавав ніяких ознак життя. Всі інші купе займали галасливі, веселі хлопці й дівчата — студенти й викладачі Гарвардського університету, які приїхали в Союз зустрічати Новий рік. Жадан дуже швидко про це дізнався, бо, вийшовши в коридор (завжди перші півгодини після відправлення поїзда любив стояти в коридорі), опинився поруч з худим невисоким бороданем в окулярах, який здавався Жаданові дуже знайомим, наче вони десь зустрічались. Потім зрозумів: американець схожий на нього самого, як дзеркальне відбиття. Тільки на Жаданові був солідний костюм з краваткою, як того вимагав етикет симпозіумів, а на старіючому американцеві легковажна спортивна червона фуфайка з великим білим номером «22»: він уже встиг переодягтися. Американець широко всміхнувся, побачивши Жадана, — йому теж, либонь, спало на думку, що це їде його радянський двійник, і він одразу ж звернувся до Жадана. Він говорив трохи по-російськи. Виявилося, що він професор, викладає екологію, що студенти вже були в Ленінграді й Москві, а перед тим вони по тижню провели в Норвегії та Фінляндії; попереду Київ, потім Прага — і гайда додому.

Студенти почувалися як удома — бігали, регочучи, по коридору, перегукувались, мінялися місцями, ляскали по сідниці дуже гарну і дуже товсту молоду негритянку, яка прихильно зустрічала ці дружні вияви, і Жаданові теж захотілося ляснути її. Ця атмосфера молодих, безтурботних веселощів охопила й Жадана, він уже не шкодував, що поїхав на симпозіум, й на душі вже не було так паскудно, хоча біль і образа на Мідатова залишилися: знав, що довго ще зализуватиме свої глибокі душевні рани, бо тільки наодинці з самим собою міг признатися, яка непомірна гордість сидить в його кволому тілі і як часто буває вона уражена. Якби сказав про це своїм колегам, багато хто з них дуже здивувався б: гордість у наш вік? Істинний атавізм, як залишки хвоста в людини. Сховайте свою гордість у задню кишеню, порадили б вони. Але він тримав свою гордість не в кишені, а в серці, а це і був головний доказ його несучасності. Проте зараз, після прийому в готелі «Космос», після всіх тих сильних вражень і для розуму (згадати хоча б доповіді Шар'є та Новака), і для серця, Жадан перебував у піднесеному настрої, боячись, правда, щоб цей стан невагомості не перейшов у жорстоке безсоння й депресію. А поїзд, проминувши міріади московських вогнів, втягнувся у холодну пітьму російської ночі; худенький студентик, схожий на мексіканця, — він виконував функції старості групи, — приніс звідкись цілу сітку бляшанок з пивом й почав усім роздавати, не дивлячись, де свої, а де чужі. Дісталося й лейтенанту, і Жаданові, і його двійникові, який представився як Майкл Едвардс.

— Ти дивись, як граната, — по-дитячому здивувався старший лейтенант, зриваючи з бляшанки покривачку з кільцем. Жадан теж кілька разів ковтнув холодного, гіркуватого пива: після розкішної вечері за рахунок фірми Шар'є хотілося пити.

Едвардс розповідав, як їм сподобалося в Москві, особливо в музеї імені Пушкіна, де їм показали одну з кращих у світі колекцій картин імпресіоністів, ну, звичайно, Кремль, собори, Загорськ і ці російські жінки з суворими обличчями, які моляться в загорських церквах, а лиця в них як у боярині Морозової; мабуть, американець готувався до поїздки, бо досить вільно знався на нашій історії. Тут з сусіднього купе підійшов ще один викладач, теж професор, трохи молодший за Едвардса: міцне тіло культуриста, темно-синя майка Гарвардського університету, коротка, масивна шия, що, здавалося, була продовженням тулуба, сіро-жовтувате пряме волосся й такі ж щетинясті брови, з-під яких гостро виблискували тверді, сталеві очі. Цей вільно розмовляв по-російськи. Почав розпитувати в лейтенанта, що означають зірочки на погонах, нашивки й значки на кітелі — той довірливо й докладно розповідав; спитав, чи лейтенант часом не був в Афганістані. Ні, не був. Сказав, що він, Джек Браун, служив у морській піхоті у В'єтнамі й добре знає, що таке нелегка армійська служба. Почав розпитувати, яку зарплату отримує радянський офіцер, але цей поворот розмови не викликав у лейтенанта ніякого ентузіазму, й він пішов спати. Жадан залишився.