Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Добре тобі! — гукнув йому Тедді з вітальні. Здається, боби вже підгоріли.

Вони часто їли консервовані боби та спагетті. А ще рибу зі смаженою картоплею, коли Сонні напружувався, виходив із дому і добрідав до найближчої кав’ярні. А якщо ні, то вечерю їм доставляли з ресторанів цілого міста чи навіть цілого світу — індійську кухню, китайську. І піццу — багато піцци. Тедді здивувався, що тепер пайки розвозять не лише солдатам.

— Шо? — протягнув Сонні.

— Жартую, — сказав Тедді.

— Шо?

Тедді це влітало в добру копійку. («І нема на те ради», — прозвучав у голові голос матері). Хлопець геть не вмів готувати. Віола теж погано готувала — малостравне їдло з коричневого рису і бобів. Віола вирощувала обох дітей вегетаріанцями — Берті досі не їла м'яса, а Сонні, здається, їв усе, що приповзе. Тедді вирішив, що якщо знову зведеться на ноги, то навчить його готувати найпростіші страви — сочевичний суп, печеню, кекс із мадейрою. Хлопця просто треба було трохи підтримати.

Виявилося, у Сонні були водійські права. Тедді спробував не видати несподіванки — Віола весь час розказувала, що Сонні ні на що не здатен і нічого не доводить до пуття.

— Гаразд, — сказав Тедді, — моя машина припадає пилом у гаражі, то давай покатаємося. Десь там валяється Віолин учнівський знак.

Віола геть не хотіла вчитися водити.

— Ти певен? — розгубився Сонні. — Мама каже, що в машину зі мною більше не сяде. Каже, хоче померти від старості.

Тедді вирішив, що бути пасажиром Сонні — це значно безпечніше, ніж кожної ночі у пітьмі летіти над землями ворога, який тільки й мріє тебе убити:

— Давай, не водитимеш — ніколи не навчишся.

«Хтось же мусить прищепити хлопцеві віру в себе», — вирішив Тедді. Вони запакували в багажник інвалідний візок, який йому позичили в лікарні, і рушили.

Вони поїхали у Герроґейт — Тедді подобалося це містечко. Він часто там бував — і під час війни, і потім. Вони запаркувалися в центрі, хоча на це й пішло трохи часу — Сонні, схоже, не розрізняв право і ліво, вперед і назад. Утім, він був непоганий водій — звісно, їхали вони повільно й обережно, але він розслабився, коли зрозумів, що Тедді, на відміну від Віоли, на нього не кричатиме.

— Тренування — велике діло, — підбадьорив його Тедді.

Вони мило пообідали в «У Бетті» й рушили до парку. Подекуди із вогкої землі пробивалися перші весняні пагони. Сонні штовхав візок занадто швидко: Тедді хотів би помінятися з ним місцями, аби хлопець зрозумів, як незручно, коли колеса налітають на бордюри й вибоїни. Проте, в цілому, він був задоволений вилазкою.

— Знаєш, що я хотів би зробити, перш ніж повернемося? — спитав він, коли вони зробили аж різкий поворот і рушили назад до міста.

— На цвинтар? — перепитав Сонні. Виявилося, він ніколи не бував на цвинтарі. На похорон батька його не взяли, а ніхто інший із його знайомих не помирав.

— Так, у Стоунфоллі, — пояснив Тедді. — Там цвинтар Управління військових могил Співдружності, поховані переважно канадійці. Ну, і кілька австралійців і ківі, щопта американців і британців.

— А, — сказав Сонні. Його тяжко було чимось зацікавити.

Поля мертвих. Ошатні ряди білих надгробків, твердих подушок на їхній зеленій постелі. Екіпажі ховали разом, най і на тім світі будуть такі ж близькі, як у цім. Пілоти, інженери, навігатори, радисти, кулеметники, бомбардири. Двадцять, двадцять один, дев’ятнадцять: віку Сонні. Тедді знав одного хлопця, який збрехав про вік і вивчився на пілота «Галіфакса» у 18. А в 19 вже й загинув. А Сонні зміг би так, як він? Як вони всі? На щастя, йому не доведеться проходити цього випробування.

— Вони були звичайні хлопці, — сказав Тедді.

А видавалися дорослими чоловіками й робили чоловічу роботу. Тедді старішав, вони молодшали. Вони поклали життя за те, щоб у Сонні був шанс, — він це хоч розумів? Мабуть, не треба очікувати вдячності: пожертва за самою своєю природою полягає у тому, щоб давати, а не отримувати. Він згадав, як казала Сильвія: «Слово „жертовність“ існує, щоб примиряти нас із бійнею».

— Тут немає тих, кого збили над ворожою територією. Лише (лише!) ті, хто загинув на тренувальних вильотах — їх тут понад вісім тисяч, — пояснив він. (Майже чув голос Віоли: «А ось і урок з історії!»). — Хтось із цих хлопчиків загинув, намагаючись посадити підбитий літак, хтось помер у лікарні в Герроґейті від отриманих у рейді ран.

Але Сонні вже мчав далі між рядами загиблих. Плечі задер, голову опустив — здавалося, нічого й не помічав. Може, він просто не хотів цього бачити.