Кейт Аткинсон: Руїни бога

Він дійшов аж до живоплоту, що позначав край аеродрому. Він обходив територію. Його люди казали, що це такий «моціон», і непокоїлися, коли він цього не робив. Вони були забобонні. Усі тут були забобонні.

За живоплотом простягалися голі поля, зорані минулої осені. Мабуть, він уже не побачить весняних чарів, коли тьмава бура земля розквітне спершу яскравою зеленню, а тоді блідим золотом. Лік життю можна вести за кількістю зібраних урожаїв. Він їх надивився достатньо.

Їх обступали рівні сільськогосподарські угіддя. Непорушний куб ферми бовванів зліва. Уночі на даху сяяв червоний вогник, щоб вони, бува, в неї не врізалися. Якщо вони пролітали над ним, заходячи на посадку, то розуміли, що промахнулися й буде біда.

З-за живоплоту він бачив, як фермерова донька годує у дворі гусей. Як там було, у тому віршику про трьох мишок? Ні, там наче про жінку фермера, вона втинала їм хвости ножем. Жахливий образ. Бідні-бідні мишки, думав він у дитинстві. Та й зараз, уже дорослий, думав так само. Дитячі пісеньки жорстокі.

Він не був знайомий із донькою фермера, не знав навіть, як її звати, та все ж відчував до неї ірраціонально багато тепла. Вона завжди махала їм на прощання. Інколи до неї приєднувався батько, а кілька разів і мати. Дівчина у дворі проводжала їх у кожен рейд.

Вона помітила його й помахала. Замість того, щоб помахати у відповідь, він віддав їй честь. Мабуть, їй це сподобається. Звісно, на такій відстані він — просто постать у формі. Вона й гадки не мала, хто він. Тедді був лише один із багатьох.

Він свиснув псові.

— Дивіться! Он жайвір! Жайворонок, — він озирнувся й зрозумів, що вона дивиться не туди. — Ні, онде!

Він указав на птаха. Вона була безнадійна.

— О, — нарешті вимовила вона. — О, тепер бачу! Як дивно, що це він робить?

— Ширяє, а тоді, мабуть, знову злетить вище.

Жайвір здіймався вгору на ниті непізнанної пісні. Мерехтливий пташиний лет і неземний спів розбурхали в Тедді щось глибинне.

— Чуєте?

Тітка театрально піднесла долоню до вуха. У дивоглядному капелюсі, червоному, як поштова скринька, і оздобленому двома довгими фазанячими перами, що хилиталися від кожного поруху, вона виглядала тут недоречно, як пава. Він анітрохи не здивувався б, якби її підстрелили. О, якби ж то. Тедді дозволяли, себто він собі дозволяв, недобрі думки, якщо тільки їх не озвучував. («Гречні манери, — напучувала його мати, — це обладунки, які потрібно надягати щодня»).

— А що я мушу чути? — спитала врешті тітка.

— Його спів, — він набрався терпіння. — Пісню жайворона.

І додав, коли вона знову вдала, що слухає:

— Уже змовк.

— Може, ще заспіває?

— Ні, не заспіває, нема його вже. Полетів.