Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Рогатка, чи що?

— Точно! Щоб стріляти в перехожих, убивати тварин, оце от усе.

— Тварин убивати? Ні, тварин я не вбиваю. — (А от його брат Моріс — убиває). — Я навіть не знаю, де та рогатка зараз. Раніше я нею збивав каштани з дерева.

Здається, його пацифізм її трохи розчарував, проте вона не здавалася:

— А бійки? Ти ж б’єшся? Усі хлопчики люблять бійки та чубанину, правда?

— Яку чубанину? — він з певним острахом згадав епізод із зеленою фарбою.

— Ти скаут? — вона вирівнялася по струнці і вдала, що віддає честь. — Точно скаут. Скоб, оце все.

— Я був у скаутах, — пробурмотів він. — Мене прийняли у скаути.

Він не хотів говорити про це з тіткою, проте фізично не міг брехати, мовби на нього прокляття наклали. Обидві його сестри і навіть Ненсі за потреби майстерно відбріхувалися, а Моріс узагалі не був знайомий із правдою (чи навіть Правдою), зате Тедді був правдомовний до смішного.

— То тебе вигнали зі скаутів? — пожвавішала Іззі. — Зі скандалом?

— Ні, звісно.

— Що сталося? Розкажи!

«Братерство Кіббо Кіфта сталося», — подумав Тедді. Напевно, на те, щоб пояснити це Іззі, знадобилася б не одна година.

— Хто такий Кіббо Кіфт? — спитала вона. — Звучить, як ім’я клоуна.

— А цукерки? Може, ти любиш цукерки? Якщо так, то які? — Тедді занепокоївся, коли вона вийняла записничок. — О, не хвилюйся, зараз усі все записують. То як щодо цукерок?

— Яких цукерок?

— Будь-яких, — вона кивнула, а потім зітхнула: — Розумієш, дорогий Тедді, я не знаю жодного хлопчика, крім тебе. Мені завжди було цікаво, з чого складаються хлопчики, як не рахувати очікуваних слимаків, слизняків і хвостиків цуценят. Із хлопчиків виростають чоловіки. Хлопчаче в чоловікові, чоловіче у хлопчикові тощо.

Останню фразу вона кинула неуважно, розглядаючи стеблину.

— Наприклад, як ти думаєш, чи ти будеш схожий на батька, коли виростеш?

— Сподіваюся, що так.

— Ой, не примиряйся з тим, щоб бути посередністю. Я, пробі, ніколи з цим не змирюся! Хай ти краще виростеш зухвалим, як пірат! — вона кришила стеблину. — Чоловіки кажуть, що жінки — загадкові істоти. А як про мене, це вони просто намагаються відвернути нашу увагу від того факту, що вони — цілковито непізнанні .

Останні два слова вона промовила гучно й роздратовано, мовби йшлося про конкретну особу (мама казала: «За нею завжди хтось увивається»).

— А дівчатка? — спитала Іззі.

— А що дівчатка? — не зрозумів він.

— У тебе є «подружка»? Тобі хтось подобається? — вона скривилася у химерному півусміху: мабуть, намагалася зобразити романтику чи ще якусь дурницю (доволі непереконливо).

Він зашарівся.

— Пташка наспівала, — не вгавала вона, — що ти небайдужий до вашої сусідки.

Що то за пташка? На фермі Галки, що неподалік від їхнього Лисячого закутка, жила Ненсі з цілим виводком сестер — Вінні, Ґерті, Міллі та Беєю. Чимало пташок щоранку зліталися з лісу на газон Шоукроссів, бо місіс Шоукросс викидала їм холодні грінки.

Тедді не віддав би Ненсі на поталу Іззі навіть під тортурами — власне, то й були тортури. Він не видав би її ім'я, бо Іззі його тільки заплямувала б, та ще й виставила б на сміх. Ненсі була йому другом і побратимом, а не якоюсь там ідіотською любаскою, чи що там мала на увазі Іззі. Звісно, він врешті одружиться з Ненсі й кохатиме її, але то буде чиста і шляхетна лицарська любов. Очевидячки, ніякої іншої любові він і не знав. Він бачив бугая з коровами, а Моріс казав, що люди теж так роблять, і то зокрема їхні батько з матір'ю, але Тедді лише пирхнув — він був майже певен, що брат бреше. Г'ю і Сильвія були надто статечні для таких акробатичних вправ.

— О, ти зашарівся? — розреготалася Іззі. — То я вивідала твою таємницю?

— Дюшес, — сказав Тедді, намагаючись урвати допит.

— До чого тут дюшес? — перепитала Іззі. (Її легко відволікти).

Поламану стеблину вона кинула під ноги. Природа була їй байдужа. У своїй необачності вона топтала трави, перевертала чаячі гнізда, розлякувала польових мишей. Її місце у місті, у світі машин.

— Дюшес — мої улюблені солодощі, — сказав він.

Звернувши за поворот, вони зустріли череду корів, що поверталася з дійки, штовхаючись боками. «Уже пізно», — подумав Тедді. Тільки б чай не прогавити.

— О, дзвіночки, яка краса, — сказала мати, коли вони зайшли в дім.

Вона була у вечірній сукні і виглядала доволі мило. Моріс казав, що у школі, до якої він ось-ось мав піти, в неї було чимало шанувальників. Тедді пишався, що його матір вважають красунею.