Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Що ви там робили так довго? — спитала Сильвія начебто у Тедді, хоча насправді в Іззі.

Сильвія в хутрі вдивлялася у своє відображення в дзеркалі у спальні. Підняла комір короткої вечірньої накидки, щоб обрамлював обличчя. Критичний погляд. Колись дзеркало було їй другом, проте тепер, здається, до неї збайдужіло.

Вона піднесла долоню до зачіски, її окраси, гнізда із гребенів і заколок. Ця зачіска видалася їй старомодною — прикмета матрони, яка відстала від часу. Може, постригтися? Г'ю засмутиться. Їй сяйнув раптовий спогад — портрет вугіллям, який батько написав незадовго до смерті. «Сильвія позує як янгол», так він назвав ескіз. Вона, шістнадцятирічна, покірно позувала у довгій білій сукні (власне, легкій нічній сорочці), повернувшись до батька у профіль, щоб було видно прегарний каскад волосся.

— Зроби журливе обличчя, — наказав батько. — Подумай про Гріхопадіння.

Сильвії, перед якою простягалося ціле незвідане, сповнене чару життя, було складно перейнятися цією темою, проте вона все одно надула губки і втупилася у далеку стіну величезної батькової майстерні.

Поза була незручна, вона досі пам'ятає, як у неї боліли ребра — постраждала за батькове мистецтво. За видатного митця Ллевелліна Бересфорда, славетного портретиста, який не лишив по собі нічого, крім боргів. Сильвія досі горювала — не за батьком, а за життям, яке він вибудував, як виявилося, на хисткому піску.

— Що посієш, — тихо схлипувала мати, — те й пожнеш. Тільки сіяв він, а пожинати — нам.

Після похорону був принизливий аукціон з банкрутства. Мати наполягла, щоб вони його відвідали, мовби хотіла на власні очі побачити, як зникатиме кожна втрачена річ. Вони сіли у задньому ряду, ніким не впізнані (бодай вони так сподівалися), і стали спостерігати, як усе їхнє земне майно виставляють на огляд. Десь під кінець принизливої процедури на продаж виставили ескіз із Сильвією.

— Лот 182. Вугільний портрет доньки митця.

Так Сильвія втратила янгольську природу. Краще б батько домалював їй німб і крила — тоді всім усе було б ясно. А так вона виглядала як гарненька, але набурмосена дівчина в нічній сорочці.

Огрядний пан підозрілого вигляду підносив сигару щоразу, як піднімали ставки, і врешті придбав Сильвію за три фунти, десять шилінгів і шість пенсів. «Продешевили», — просичала мати. Зараз, напевно, й того не отримали б, — подумала Сильвія. Після війни полотна батька вийшли з моди. Цікаво, де той портрет зараз? Вона хотіла б його повернути. Від цієї думки їй стало незатишно, відображення у дзеркалі скривилося. Коли аукціон нарешті доповз кінця («Гуртовий лот: латунна підставка для дров, срібна конфорка у поганому стані, великий мідний глек»), у натовпі при виході із зали вони почули, як підозрілий чолов'яга гучно повідомляє своєму супутникові: «Ото намилуюся тим свіженьким персичком». Мати Сильвії зойкнула, але тихо, бо не любила влаштовувати сцени, й потягла своє невинне янголятко від гріха подалі.

«На всьому лежить печать гріха», — подумала Сильвія. Від самого початку, від самого гріхопадіння. Вона поправила комір накидки. Було жарко, але вона вірила, що найкраще виглядає саме у хутрі. Накидка була з хутра полярної лисиці, що її сприкрювало, — Сильвія любила лисиць, які забрідали до саду, навіть назвала маєток на їхню честь. Скільки лисиць пішло на накидку? Принаймні не так багато, як на шубу. У гардеробі в неї висіла норкова шуба — подарунок від Г’ю на десяту річницю шлюбу. Треба буде послати її майстрам, хай перероблять на щось сучасніше. «Та й мене теж», — сказала вона дзеркалу.

В Іззі була нова пишна шубка. Соболина. Звідки в Іззі бралися шуби, якщо в неї не було ні копійки за душею? «Подарували», — сказала та. Звісно, чоловік подарував — і який чоловік дарує шуби, не чекаючи нічого взамін? Хіба що той чоловік, за якого ти вийшла заміж — той, звісно, не чекає нічого, крім вдячності.

Сильвія ледь не зомліла від пахощів парфумів, яких випадково плюснула забагато, бо в неї тремтіли руки, хоча нерви мала міцні. Вона збиралася провести вечір у Лондоні. У потязі буде жарко й душно, а в місті ще гірше: хутром доведеться пожертвувати. Так, як пожертвували лисицями. Це був якийсь химерний жарт — із тих, до яких має хист Тедді, але не Сильвія. У Сильвії почуття гумору не було. Такий ось у неї ґандж.

Її погляд мимоволі затримався на фотографії на столику — студійний портрет, зроблений, коли народився Джиммі. Сильвія сиділа з немовлям на руках — його довжелезне вбрання, у якому хрестили всіх Тоддів, вихлюпувалося їй з рук. Решту виводку художньо вишикували довкола, мовби вони їй поклонялися. Сильвія провела пальцем по срібній рамці — хотіла виявити ніжність, але виявила лише пил. Треба буде поговорити із Бріджит, дівчисько перетворювалося на лахудру. (Коли Сильвія щойно вийшла заміж за Г'ю, свекруха пояснила: «Усі слуги із часом повстають проти господарів»).