Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Дідусю, ти що?

Лопасть відтяла їй голову. Він почув, як закричала інша дівчина з допоміжних жіночих сил, заглушаючи потойбічний рев зраненого літака, що вгризся у злітну смугу. Бомбардир загинув під час приземлення, а навігатор був уже мертвий — зачепило шрапнеллю десь над Руром. Але це тоді здавалося другорядним. Жінки кинулися до Гільди зі сльозами й лементом, але Тедді наказав їм іти геть, повертатися на їхню базу й лишатися там, а сам пішов і підняв її голову. Змушувати когось іншого зробити це здавалося йому неправильним. Колеса її велосипеда й далі крутилися.

Тепер це була просто голова, а не Гільда. Немислимо уявити, що вона мала щось спільне із кругленькою смішкуватою дівчиною. Наступного вечора він запросив Стеллу потанцювати у сусідній ескадрильї, але нічого з того не вийшло.

— Агов, дідусю!

— Під час війни трапляється багато страшного. Не треба того згадувати. Краще не думай про смерть.

— Когось шукаєш? — спитав Сонні.

— Так.

— У них нема чогось типу карти?

— Мабуть. Але дивись, я його знайшов.

Він зупинився перед надгробком, на якому було написано «Старший сержант авіації Кіт Маршалл, Королівські повітряні сили. Бомбардир», і привітався.

— А його поховали без екіпажу, — зауважив Сонні, якому було соромно стояти обіч чоловіка, котрий розмовляв із мертвими, навіть якщо на цвинтарі більше нікого не було.

— Ні, решта з нас заціліли. Він загинув, коли ми поверталися з рейду на Велике місто — так ми тоді називали Берлін. Інколи нападники — німці — вклинювалися у потік бомбардувальників, які поверталися додому. Це підступно. Кіт був мені другом, може, й найкращим.

— Хочеш знайти ще когось? — спитав Сонні: він уже кілька хвилин героїчно тамував нетерплячку.

— Та ні, просто хотів дати Кіту знати, що хтось його пам’ятає, — він усміхнувся внукові. — Додому, Джеймсе. Не жалій коней.

— Шо?

Уже запала рання зимова ніч. Сонні сказав:

— Я ніколи не водив у темряві.

— Усе колись трапляється вперше, — сказав Тедді.

Звісно, інколи перший раз стає останнім. Назад вони добиралися непевно, але Тедді вирішив лишатися спокійним, щоб підтримати Сонні. На його подив, Сонні спитав:

— То що, ти літав у бомбардувальнику? Ти пілот?

— Так, я був пілотом бомбардувальника «Галіфакс». Бомбардувальники називали на честь британських міст — Манчестер, Стерлінг, Веллінґтон, Ланкастер, Галіфакс. Звісно, вся слава дісталася «Ланкастерам», бо вони піднімалися вище і брали більше бомб. Але наприкінці війни «Галіфаксам» почали ставити нові двигуни «Бристоль», і вони стали не гірші за «Ланкастери». Ми любили наші старі-добрі літачки, але після війни виявилося, що «Ланкастери» — зірки, а ми бідні родичі. А ще у «Галіфаксі» в тебе були кращі шанси, якщо треба швидко вибратися з літака. У «Ланкастерів» посередині стирчав такий лонжерон, і…

Сонні раптом зробив поворот через дві смуги. На щастя, дорога була майже порожня. («Упс»). Тедді не зрозумів, це Сонні намагався щось оминути чи просто задрімав, і вирішив замовкнути. Йому раптом згадався голос Ненсі: «Давай поговоримо про щось цікавіше за механіку бомбардування». Він зітхнув і пробурмотів собі під ніс: «Термопіли».

— Шо?

Коли вони нарешті дісталися додому, Тедді сказав:

— Ти чудово впорався. Ти станеш прекрасним водієм.

Хвалити завжди краще, ніж критикувати. Врешті, онук і справді чудово впорався. Сонні зробив бутерброди з беконом (на кухонному фронті також прогресував), і вони повечеряли перед телевізором за келихом пива, щоб відсвяткувати. Уперше за кількадесят років Тедді схотів закурити, але стримався. Він стомився і заснув на канапі, перш ніж закінчилося пиво і «Вечірка у Ноеля».

Може, треба було перебратися назад на ферму, коли Віола виросла й поїхала вчитися в університет. Десь неподалік, може, у Гемблдон-Гіллз. Купив би маленький котедж. (Він тепло згадував про Мишачий котедж). Проте він лишився і вперто простував уперед: щось підказувало йому, що це життя треба дожити. Йому подобалося у Йорку, подобався його сад. У нього були друзі, він вчащав до кількох клубів. Він вступив до археологічного товариства і їздив на розкопки. А ще до туристичного гуртка й орнітологічного клубу. Йому більше подобалося займатися чимось на самоті — гурток накладав обов’язки, але Тедді був обов’язковий, хтось же мусить виконувати обов’язки, аби світ не розсипався. Йому здавалося, що робота у провінційній газеті нетяжка, тож здивувався, скільки часу в нього вивільнилося після виходу на пенсію. Може, аж забагато часу.