Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Тату!

Мабуть, він сам у всьому винен. В ожеледицю послизнувся перед домом і одразу зрозумів, що справи кепські. Він почув, як виє від болю, і здивувався, що здатен видати такий звук, здивувався, що це його голос. Так він напівлежав на тротуарі. На війні його літак підбили — здавалося, нічого гіршого за те полум’я вже не буде. Але зараз біль був нестерпний.

На допомогу кинулося кілька незнайомців. Хтось викликав швидку, а пані, яка представилася медсестрою, накинула свій плащ йому на плечі. Вона присіла біля нього, заміряла пульс, а тоді ніжно поплескала по спині, як маленького.

— Не рухайтеся, — сказала вона.

— Не буду, — покірно погодився він: йому було приємно, що бодай цього разу ситуацію контролює хтось інший.

Вона тримала його за руку, доки вони чекали на швидку. Такий простий жест, але його оповила вдячність. Коли його нарешті повантажили у швидку, він прошепотів: «Дякую». «Прошу», — сказала вона. Він так і не дізнався, як її звали. Шкода: він би надіслав їй листівку чи, може, квіти.

Він зламав стегно, знадобилася операція. Лікарня вирішила повідомити «найближчим родичам», хоча Тедді просив їх цього не робити. Він хотів заповзти в нору й зализувати рани, як лис чи пес, проте коли прийшов до тями після анестезії, то почув, як Віола бурмоче: «Це — початок кінця».

— Тобі майже вісімдесят, — сказала вона своїм «розважливим» тоном. — Ти вже не можеш собі дозволяти такі вибрики, як раніше.

— Я йшов купити молоко у найближчому магазині, — пояснював Тедді. — Це що, вибрики?

— Та байдуже. Далі тобі ставатиме дедалі важче. Я не можу мчати сюди щоразу, як ти зробиш якусь дурницю.

Тедді зітхнув і сказав:

— Я не просив, щоб ти приїжджала.

— І що, я мала вдома сидіти? — спитала вона з відчуттям своєї правоти. — Що, я не приїхала б допомогти власному батькові, коли з ним сталося таке нещастя?

Після виписки він терпів її присутність три дні. Увесь той час вона нервувалася, що полишила заради нього своїх котів. А ще, як вона казала, «цей дім мене дратує»:

— Ти тільки поглянь, ти тут кількадесят років нічого не міняв. Усе таке старомодне.

— Я теж старомодний. Не думаю, що це погано.

— Ти нестерпний, — сказала Віола, намотуючи на палець пасмо фарбованого хною волосся (він і забув, як його дратувала ця її звичка).

Віола подзвонила Сонні і сказала, що він муситиме «вділити час» дідусеві. Щоразу, як Віола думала про Сонні, її охоплювала паніка. Він уже раз спроквола спробував покінчити життя самогубством. Йому не стало б завзяття справді себе вбити, правда ж? А якби все ж стало? Паніка холодила серце, їй здалося, що зараз зомліє. Вона не дала собі ради із Сонні й не знала, що з цим робити.

Від жаху вона ставала жорстока.

— Тобі ж усе одно робити нічого, — сказала вона синові.

Своєю чергою, Сонні відчув полегшу, знову опинившись удома в дідуся Теда. Це було єдине місце, де він почувався щасливим.

Тедді спав на дивані на першому поверсі, а Сонні обрав собі спальню на другому поверсі з вікнами на задній двір — колись це була мамина кімната, а потім там оселилася Берті в той рік, коли жила тут. Сонні теж, звісно, колись тут жив, хоча й не так довго, бо мусив зносити нескінченні нестерпні канікули в маєтку Джордан. Цікаво, ці спогади колись перестануть завдавати йому біль?

Йому подобалася ця маленька спаленька. Тут спала сестра. Він щоночі перебирався в кімнату до Берті. Колись сестра була його прихистком, теплом і світлом, але зараз вона поїхала. До Оксфорда, на чужину. «Це ось вона — наша надія!» — казала Віола своїм друзям, вказуючи на Берті. Мовби це був жарт. А ще всі вони були певні, що жінки — «досконаліший вид» (уся та маячня про «рибу на велосипеді»). Сонні, очевидно, був наочним доказом цієї тези.

Щовечора, коли Тедді засинав, зі спальні Сонні долинав різкий запах горілої трави. Мабуть, марихуана, здогадався він, хоча не надто на тому знався.

Сонні й далі жив у Лідсі — Віола його покинула, переїхавши до Вітбі. Зараз він жив у огидній занедбаній квартирі зі знайомими — всі вони були надто егоїстичні, аби зватися друзями.

Університет він не закінчив (теорія комунікації — «оце так іронія», як сказала Віола), зараз, здається, взагалі нічим не займався. Цей хлопець мовби весь складався з самих гострих кутів. Здавалося, у нього не було жодних навиків, необхідних, аби долати найпростіші виклики буденного життя. Розігріваючи їм на підвечірок консервовані боби, він повідомив Тедді з кухні, що тепер грає на гітарі у групі.