Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Знаєш, — сказала Віола з позірною легковажністю, — якщо він тобі не треба, то я заберу.

Вона належала до тих брехунів-нездар, брехня яких звісна всім, а вони все одно вірять, що можуть кого завгодно обвести навколо пальця. Якщо їй потрібні гроші, то чому не попросила? Вона завжди чекала, що їй щось дадуть — зозуля, а не хижа птиця. Усередині неї крилася ненаситна пустка, від того вона була жадібна.

Годинник був гарний, дорогий, компанії «Фродшем», але Тедді знав, що якби віддав його Віолі, вона просто його продала б, згубила чи зламала, а йому було важливо, щоб той лишився в родині. Така собі родинна реліквія. («Звучить гарно», — сказала Берті). Йому подобалося думати, що золотий ключик, яким заводили годинник, — ключик, який Віола майже напевно загубила б, — і далі повертатиме рука когось із родини, його кровинка. Рука, пов'язана із ним червоною ниткою. Тому він віддав годинник Берті, коли вона востаннє до нього навідалася. Треба було віддати їй ще й комод Ґерті, він пасував би до її хатинки в стилі Мистецтв і ремесел, де вона жила зі своїми близнятами й добрим чоловіком, за якого вийшла заміж, — лікарем, із яким випадково познайомилася на Вестмінстерському мосту того тижня, коли відзначали Діамантовий ювілей королеви. Через багато років після того, як Берті вийшла заміж і переїхала до хатинки у східному Суссексі, страхувальники оцінили годинник — виявилося, він тягне аж на тридцять тисяч фунтів. Щоразу, як Віола приїздила до неї в гості, Берті ховала це маленьке золоте яєчко, щоб мати не почула його дзвін. Тедді на той час був уже два роки як у могилі — він так і не побачив її будиночка у стилі Мистецтв і ремесел, не побачив, що годинник і далі відмірює час у неї на каміні.

— Ти його що, вже запакував? — з докором спитала Віола.

Тедді невинно стенув плечима:

— Мабуть, що так. Мабуть, лежить на дні якоїсь коробки.

Він любив Віолу, як тільки батьки можуть любити своїх дітей, але це давалося йому нелегко.

— Мабуть, треба будинок підфарбувати, перш ніж виставляти на продаж, — сказала Віола. — Але ріелтор каже, що продасть його без проблем. (То вона вже говорила з ріелтором? А з ним і не порадилася?). Тоді в тебе буде копійчина, щоб доживати дні.

То ось що він тепер робитиме? Доживатиме дні? Звісно, він ціле життя саме це й робив — саме це й робили всі, кому пощастило.

— Новий дім, новий початок. Буде… — Віола зашпортнулася у пошуках потрібного слова.

— Складно? — запропонував Тедді. — Боляче?

— Я хотіла сказати, що це подарує тобі нове завзяття.

Він не хотів нічого починати спочатку. Навряд чи він почуватиметься у «Феннінґ-Корті» як удома. Будинок був новий, пахнув фарбою й незаймистими меблями. Тедді купив одну з останніх квартир у комплексі. («Тобі пощастило, що встиг», — сказала Віола). Принаймні він не вселявся у квартиру, де хтось щойно помер. Про такі місця казали «один на вихід, інший на вхід», якось так.

— Ні, це просто зупинки, Тедді, — сказав Педді, один із небагатьох друзів, які в нього ще лишилися. — Зупинки на хресній дорозі.

Тедді перетнув екватор — тепер мертвих серед його знайомих більше, ніж живих. Цікаво, хто лишиться останній. Він сподівався, що ця доля випаде не йому.

— Наступна зупинка — будинок для старих, — не вгавав Педді. — Хай мене краще застрелять, як собаку, ніж здадуть туди.

— Точно, — погодився Тедді.

Спільний простір у «Феннінґ-Корті» прикрасили у банальній рожево-бузковій палітрі, а на стінах у коридорах розвісили нейтральні репродукції імпресіоністів. Навряд чи хтось колись до них додивлявся. Мистецтво як шпалери.

— Правда ж, мило, тату? — спитала Віола із силуваним оптимізмом, коли їм уперше показали «Феннінґ-Корт». — Як у готелі, правда? Чи як у круїзі?

Цікаво, коли це Віола бувала у круїзі? Вона затялася, що він має переїхати до «Феннінґ-Корту».

Будинок їм показувала наглядачка, пані на ім'я Енн Шофілд, яка сказала «Звіть мене Енн, Теде». («Звіть мене містер Тодд», — подумав Тедді). «Наглядачка» — це як щось із романів Троллопа. Йому судилося вселитися до «Феннінґ-Корту», цієї новітньої богадільні. Не те щоб, звісно, в Енн Шофілд було щось спільне із Септімусом Гардінґом. Тілиста, тямка, з повільним мідлендським акцентом («я з Бірмінгема і цим пишаюся»), вона аж бриніла від ледве стримуваної рішучої енергії.

— Ми тут всі — одна щаслива родина, — сказала вона з притиском, щоб Тедді не виділявся.

Вона простувала перед ними. У неї був величезний зад — Тедді картав себе за брак галантності, але це справді неможливо було не помітити. «Товстий контролер», — одразу охрестила її Берті, коли вперше приїхала у «Феннінґ-Корт». Вона любила «Паровозика Томаса», взагалі любила читати. Вона саме закінчувала перший рік у Оксфорді, де належала до того ж коледжу, що свого часу й Тедді — тепер туди приймали і жінок. І вчилася вона на тій самій спеціальності. Це вона була його спадщиною, його посланням світу.