Кейт Аткинсон - Руїни бога

Батько прочитав «Безмовну весну» — книжку про забруднення пестицидами — одразу, як вона вийшла, незабаром після смерті матері. Звісно, взяв у бібліотеці. (Цікаво, він хоч раз купив книжку? «Треба підтримувати публічні бібліотеки, а то їх не стане»). Він зачитував шматки уголос, а їй було страшно нудно. Тоді й почалася його одержимість птахами. До годівнички прилітало кілька видів. Віола поняття не мала, яких саме.

Вона повернулася на кухню — тепер, на щастя, спорожнілу — й почала витягати посуд із шафок, аби перебрати, що поїде до «Феннінґ-Корту», а що — в магазин. (Кому треба чотири соусниці з кришками і навіть одна супниця?)

Усе на кухні навіювало спогади. Скляні дека нагадували про пироги й рисові пудинги, які в них пекли. Жахливі гранчаки із зеленого скла, від якого їхній вміст виглядав, як отрута: з них вона щовечора перед сном пила молоко з двома найпростішими галетними печивами, а їй-бо так хотілося чогось цікавішого — може, шоколадного печива чи печива у формі пінгвіна. Здається, те найпростіше печиво цілком підсумовувало батькову сувору мораль. («Я дбаю про твої зуби»). А від тарілок фірми «Мідвінтер» її оповила меланхолія. У малюнках на сервізі могло вміститися ціле життя. (Гарна фраза. Вона відклала її на майбутнє). Якогось дня це перетвориться на «вінтаж», і Віола дуже дратуватиметься, що без зайвої думки все розпродала.

Зараз батько видавався старосвітським, але колись і він був як новенький. Гарна фраза. Її вона теж відклала на майбутнє. Вона писала роман. Роман був про обдаровану й розвинену не за віком дівчину і її складні стосунки з батьком, який виховує її сам. Цей роман, як і будь-яке писання, був її таємницею, невимовною принадою. Віола відчувала, що в ній криється краща людина, ніж та жінка, яка постійно карає світ за переступи, хоча її власна поведінка нічим не краща. Може, писання випустить цю жінку на світ божий.

Вона впустила глечик для молока фірми «Мідвінтер», і той розбився. «От блядь», — сказала вона тихіше, ніж збиралася.

Тедді дозволив Віолі передати кілька великих предметів з дому на аукціон: вони пішли, за її словами, за «копійки». Піаніно Ненсі, комод Ґерті: його скарби. Піаніно було розстроєне й занедбане, ніхто на ньому не грав. Віола кинула уроки (хисту в неї не було) після смерті Ненсі.

Коли Тедді згадував про Ненсі, він часто уявляв, як вона сидить за піаніно. Він думав про неї щодня, як і про багатьох інших. Ім’я мертвим було легіон, а пам’ятати — також обов’язок. І цей обов’язок не конче пов’язаний із любов’ю.

Він згадав — уже ближче до кінця — як зайшов до цієї кімнати й побачив Ненсі за піаніно. Вона грала Шопена. Йому згадався Вермеєр, одна з картин у Національній галереї: жінка в кімнаті, геть молода — він точно не пам’ятає, вже багато років не був у Лондоні. «Жінка, яку відірвали від гри на піаніно», — подумав він, побачивши Ненсі. Він міг уявити її у порожніх холодних кімнатах Вермеєра. Читала б листи, наливала б молоко. Лад і порядок. Вона підвела погляд від клавіш, коли він зайшов до кімнати, і здивувалася, мовби забула про його існування — у неї бував такий загадковий вираз обличчя, ніби вона заблукала всередині свого життя. Таємна Ненсі.

У нього стислося серце, коли вантажники вивезли піаніно. Він любив Ненсі — хоча, може, і не так, як їй хотілося. Напевно, був у цьому світі хтось, хто зробив би її щасливішою. Але ж він її любив. Це була не висока романтика, пристрасті й куртуазність, а дієвіше й надійніше почуття.

Йому було прикро прощатися з комодом Ґерті, який спершу належав Шоукроссам і стояв у їдальні в Галках. Це був модерний комод у стилі Руху мистецтв і ремесел, що багато років як вийшов з моди, але зараз знову набував популярності, щоправда, недостатньо швидко для Віоли, якій він здавався страшненьким і «депресивним». Через п'ятнадцять років після того, у 2008-му, вона побачила двійника комода Ґерті, а може, й той самий комод, у передачі про антикваріат, і розлютилася, що його не «притримала», враховуючи, у скільки зараз оцінюють такі меблі.

— Я б його лишила, — сказала вона Берті, — але він наполягав, що шафи треба позбутися.

Що старший ставав Тедді, то частіше Віола називала його просто «він», мовби йшлося про патріархального бога, який зруйнував їй життя.

— А де той твій старий каретний годинник? — раптом спитала вона, роззираючись майже порожньою вітальнею. — Щось я не пам’ятаю, щоб ми його пакували.

Годинник належав Сильвії, а до того — її матері. Після смерті Сильвії він перейшов до Урсули, а Урсула лишила його Тедді, й так він і кружляв родинним деревом.