Кейт Аткинсон - Руїни бога

Спершу вони зайшли до вітальні, де гурток грав у бридж.

— Бачиш, тату, — прошепотіла Віола, — ти ж любиш грати у карти?

— Ну… — протягнув Тедді.

— У нас тут є різні гуртки, — сказала Енн Шофілд. — Бридж, як бачите, а ще є доміно, скраббл, боулінг, театральний гурток, концерти, щосереди вранці кава…

Тедді перестав до неї дослухатися. Йому починало судомити ногу, він хотів тільки дістатися додому, випити кави й подивитися «Хто хоче стати мільйонером?». Він не часто дивився телевізор, але любив шоу з питаннями — пристойні, з тихою аудиторією середнього віку. Вони його і заспокоювали, і стимулювали, а що ще потрібно у його віці?

Проте екскурсія тривала. Далі вони оглянули жарку, вогку пральну кімнату з величезними пральними машинами, а тоді — смердючий «склад відходів» з баками промислового масштабу, у які необачна «особа похилого віку» могла провалитися з головою.

— Мило, — пробурмотіла Віола.

Тедді озирнувся. Мило? У неї в очах був трохи маніакальний блиск. Далі була «кухонька», де мешканці, які «соціалізувалися» у вітальні, могли зробити собі «гарячі напої». Усі, кого вони зустрічали, посміхалися, віталися й питали, коли він вселяється.

— У тебе будуть нові друзі, — радісно сказала Віола.

— Мене цілком задовольняють мої старі друзі, — сказав Тедді, шаркаючи ногами.

— Як не зважати, що більшість із них померли.

— Спасибі, що нагадала.

— Усе добре? — спитала Енн Шофілд, озираючись на них, мовби відчула розбрат у їхніх лавах.

Назустріч їм коридором кульгала жінка з ходунками.

— Доброго дня, ви до нас приєднаєтеся? — життєрадісно спитала вона у Тедді.

Це все виглядало, як секта. Тедді це нагадувало передачу з 60-х, яку любила Віола, — «В’язень». Його серце стислося. То це буде в’язниця? В'язниця з наглядачкою.

Жінок там було більше — власне, вони були всюди. Переїхавши, він зрозумів, що майже всі «мешканці» — жінки. Він їм подобався, він завжди подобався жінкам. Звісно, він тоді був ще бадьорий і цілком давав собі раду, а жінки належали до того покоління, яке можна вразити просто тим, що вмієш увімкнути чайник. У «Феннінґ-Корті» не одне вразливе серце починало калатати при його появі, проте він старанно уникав романтики й інтриг: попри показну люб’язність, пастельні фарби приховували трясовину пліток і конфліктів. Тедді — привабливий вісімдесятилітній чоловік (особливо для сімдесятилітніх жінок) — хоч-не-хоч викликав різні емоції.

— Мабуть, у такому віці чоловіки — дефіцит, — сказав він, аби пояснити якийсь прикрий випадок.

— У моєму віці теж, — відповіла Берті.

— Ходімо, Теде, — сказала Енн Шофілд. — Ми ще далеко не все побачили.

«Далеко не все» включало сад у муніципальному стилі. Якісь лавочки. Парковку.

— Думаю, машину він із собою не візьме, — втрутилася Віола.

— Думаю, візьме, — заперечив Тедді.

— Таточку, у твоєму віці не варто так багато водити.

(Мабуть, їй потрібна його машина. Її машина на ладан дихала). Віола любила влаштовувати такі суперечки на публіці, щоб аудиторія зауважила, яка вона розважлива, а яка легковажна решта родини. Раніше вона весь час робила так із Сонні. Це доводило бідолашного хлопця до шалу. Та й зараз доводить.

— У багатьох наших мешканців є машини, — Енн Шофілд підвела Віолу.

Сама квартирка вмістилася б до вітальні його гемпстедської бабусі. Тедді давно вже не згадував Аделаїду, і його здивувало, як добре він її пам'ятає — жінку, яка навіть у 20-ті носила довгу вікторіанську чорну сукню й весь час скаржилася на активних внуків. Відтоді вони здолали дуже довгий шлях.

Якось, пригадав собі він, під час особливо нудного візиту вони з Джиммі прокралися нагору, аби поглянути на її спальню — їм суворо заборонили туди заходити. Він пам'ятав її величезний, оббитий шовком гардероб, де запах камфори й лаванди змагалися між собою, але не перебивали духу розпаду. Вони залізли у гардероб, дивний старосвітський одяг Аделаїди неприємно торкався їхніх облич.

— Не подобається мені тут, — прошепотів Джиммі.

Тедді там теж не подобалося, і він виліз, але випадково закрив двері. Йому не одразу вдалося їх відчинити — у ручки був якийсь чудернацький механізм.

Коли Джиммі нарешті вирвався на свободу, на його нажахані крики збігся весь дім. Аделаїда була в люті («Погані, погані хлопчиська»), проте йому запам’яталося, що Сильвія прикривала долонею рот, аби свекруха не побачила її сміху. Після того бідаха Джиммі не любив замкненого простору. На війні він був десантником — висадився на пляжі Сорд і просувався сплюндрованими руїнами Європи після Дня Д, аж доки не доповз до фіналу у складі 63-го артилерійського полку. Йому, мабуть, було геть незатишно у тісних САУ. Він із 63-м полком звільняв Берґен-Бельзен, але вони з Тедді ніколи про це не говорили, та й взагалі про війну майже не згадували. Зараз він про це жалкував.