Кейт Аткинсон - Руїни бога

Тедді уявляв геїв як манірних дамочок у Сохо, доки не дізнався про Джиммі одного сповненого несподіванок дня незабаром після завершення війни. Він не думав, що такі чоловіки здатні на безжальну відвагу, яка мала бути у брата.

Джиммі вже давно помер — у п'ятдесят йому діагностували лімфому, хвороба стрімко прогресувала. Дізнавшись про діагноз, Джиммі розігнав машину і з'їхав із кручі. Яскраво жив, яскраво помер. Жив він, звісно, в Америці. Тедді на похорон не поїхав, але коли по той бік Атлантики ховали Джиммі, пішов до місцевої церкви й тихо сидів, поринувши у думки. За кілька днів по тому в його поштову скриньку пурхнув тонкий блакитний авіаконверт, як рідкісний листок. У прощальному листі Джиммі писав, що завжди любив Тедді і захоплювався ним, що той був чудовим братом. Тедді думав, що це не так. Чим-чим, а братерськими обов'язками він нехтував. Він ніколи не питав Джиммі про його гомосексуальне життя (як по правді, цього він знати не хотів) і завжди думав (зі зверхністю, як він готовий визнати зараз), що його професія у рекламі доволі банальна. Його засмутило, що Берті почала працювати в рекламі — на його думку, ця робота полягала в тому, щоб заохочувати людей витрачати гроші, яких у них нема, на речі, які їм непотрібні. («Так і є», — погодилася Берті).

— Що ж, Джиммі бачив на війні страшні речі, — сказала тоді Урсула. — Думаю, банальність — далеко не найгірша протиотрута.

— Усі ми бачили на війні страшні речі, — сказав Тедді.

— Не всі, — сказала Урсула. — Я знаю, що ти бачив.

— І ти.

— Хтось же мусив робити цю роботу, от ми й робили.

Як він скучив за сестрою. З усіх легіонів померлих, з незлічимої множини душ, що пішли раніше, найбільше йому серце боліло саме за Урсулу. Майже тридцять років тому в неї стався інсульт. Слава Богу, смерть була швидка, але сестра була надто молода. А Тедді тепер — занадто старий.

— Тату?

— Вибач, задумався.

— Наглядачка — Енн — саме пояснює, як викликати допомогу.

«Ото вже радість», — подумав Тедді.

Зі стелі кожної кімнати звисали тонкі червоні нитки.

— Тож якщо впадете, — казала Енн Шофілд, — можете просто за неї смикнути й викликати допомогу.

Тедді не став питати, що буде, якщо він впаде не біля нитки. Він уявив, як Енн Шофілд поспіхом котиться до нього рожевими й бузковими коридорами, і подумав, що, може, краще лежати, де впав, і померти, не втрачаючи гідності.

Енн Шофілд називала цей житловий комплекс просто «Феннінґ», це нагадувало Тедді той готель у Мейфері, де він колись провів ніч із дівчиною. Він не пам'ятав, як той готель називався («Геннінґс»? «Ченнінґс»?), зате був доволі-таки певний, що дівчину звали Айві. Вони зустрілися, коли Лондон стояв темний через протиповітряну оборону — обоє шукали, де спочити тієї ночі. Вона шукала Католицький клуб на Честер-Стріт, а Тедді вже не пам’ятав, що шукав. Може, й нічого. Він був п’яний, вона також напідпитку, і вони ніг під собою не відчували (буквально), коли дісталися до готелю.

Його теперішнє темне і похмуре — мабуть, далі ставатиме тільки гірше, — а ось минувшина яснішала з кожним днем. Він мовби бачив брудні сходи того готелю, білий портик і вузькі сходи до спальні на останньому, п’ятому поверсі. Він майже відчував смак пива, яке вони пили. У підвалі було укриття, проте, коли пролунала сирена, вони не кинулися туди, а звісилися з вікна у нічну прохолоду, щоб подивитися на наліт. Протиповітряна група у Гайд-парку здійняла шум. У нього було кілька вільних днів після повернення із навчання в Канаді — пілот, ще не скривавлений у боях.

Вона була заручена з моряком. Цікаво, як склалася її доля. Що сталося з її моряком.

Якось він згадав про неї під час рейду на Мангайм, коли вони перетинали щільний ряд радарів на захищених підступах до Руру. Він подумав, що там, унизу, на ворожій території, були сотні таких самих Айві, милих фройляйн із кривими зубами й нареченими на підводних човнах: вони завідують німецькою протиповітряною обороною й усі до одної прагнуть його вбити.

— Татку? Татку, та послухай, що тобі кажуть.

Віола закотила очі, кинувши погляд на Енн Шофілд, мовби намагалася зобразити щось середнє між турботою і дружньою насмішкою, хоча Тедді й сумнівався, що вона щось із того відчуває. «Колись ти також постарієш», — подумав він. Яке щастя, що він цього вже не застане. І Берті теж — гірко думати, але й вона колись буде старенькою пані з ходунками, яка човгатиме нудними коридорами. «Таке прокляття випало на вік людський, — це ж Гопкінз? — І образ Маргарет забуть не смій». Ці рядки завжди його розчулювали…