Кейт Аткинсон - Руїни бога

— У них хоча б є могила, мабуть, це вже немало, — Тедді й далі говорив із Сонні, хоча, мабуть, той його не чув. Він навчився цьому, коли внук був маленький. У Сонні був слух, як у собаки, тож навіть коли здавалося, що він не чує, Тедді сподівався, що той бодай вбере знання, як осмислить. — Понад двадцять тисяч солдат, які літали на бомбардувальниках, не мають навіть могил, є тільки меморіал у Ранніміді.

Меморіал тим, чия голова не спочине на кам’яній подушці — їхні імена писано на воді, випалено на землі, атомами розвіяно у повітрі. Ім’я їм легіон.

Тедді відвідав меморіал незабаром після того, як юна королева відкрила його у 53-му.

— Може, я поїду з тобою? — спитала Ненсі. — Були б нам канікули, заночували б у Віндзорі чи заїхали до Лондона.

Він спробував пояснити, що це проща, а не канікули, й коли таки поїхав сам, Ненсі попрощалася з ним сухо. Він «не пускав її» на свою війну, казала вона, — хоча це не випадає говорити тій, діяльність якої теж оповита атмосферою таємниці. У ті лічені рази, коли їм вдалося зустрітися під час війни, вона благала його забути про бойові дії й насолоджуватися часом, який могли провести разом. Тепер він про це шкодував. Може, справді треба було влаштувати маленькі канікули?

— Десь у німих покоях з алебастру, — сказав він Сонні, коли той повернувся.

— Шо?

— «Куди не зазирнуть ні смерки, ні світанки, спокійно спить покірне Воскресіння, спить дах камінний, сплять запони з китайки» [5] Переклад Олександра Гриценка. *. Це Емілі Дікінсон. Як не дивно, мене з нею познайомила твоя мама. Дікінсон — це поетка, — додав він, зауваживши розгубленість Сонні, мовби хлопець перебирав у голові Віолиних знайомих і шукав серед них таку собі Емілі Дікінсон. — Покійна американська поетка. Багато писала про смерть, може, тобі сподобалося б. «Я почула дзижчання мухи, коли померла».

Сонні нашорошив вуха.

— Я трохи пройдуся, — сказав Тедді.

Сонні поміг йому піднятися з візка й подав руку. Вони повільно пошкандибали вздовж лав загиблих.

Він хотів розповісти внукові про цих чоловіків. Як той хитрий лис Черчіль їх зрадив і навіть не згадав у промові в День перемоги, як їм не дали ні медалей, ані меморіалу, як Гарріса розп'яли за рішення, прийняті іншими, хоча, бачить Бог, під кінець він впроваджував їх у життя із хворобливим завзяттям. Але що це змінить? («Ось і урок з історії»).

— То як… — протягнув Сонні, колупаючи носаком черевика надгробок. Черевики в нього були страшненькі і брудні, ніби щойно зняті з десантника. — То як, ти типу бачив дуже погану фігню?

— Що значить «погану фігню»?

Сонні стенув плечами.

— Кров, — і знову стенув плечами. — Страшне.

Тедді не зовсім розумів, чому нинішню молодь приваблюють похмурі теми. Може, бо вони такого самі не спізнали. Вони виросли на світлі, без тіні, і хотіли творити власну пітьму. Сонні вчора зізнався, що «хотів би» бути вампіром.

— Огидні, — додав він, бо раптом Тедді не зрозумів «кров» і «страшне».

Тедді згадав про канадійського інструктора, з якого обдерло всю плоть, і все «страшне», що сталося потім. «Що ж, щасти вам». Гвинт розтинає повітря. Як же звали ту дівчину з Жіночого допоміжного загону Повітряних сил? Гільда? Точно, Гільда — висока, круглолиця, повнувата. Вона часто відвозила їх на злітну смугу. Приятелювала зі Стеллою. Стелла — радистка: її голос з нотками вищого класу вітав стомлені команди, які поверталися з операцій. Стелла йому подобалася: він навіть думав, що між ними може щось бути, але нічого не було.

Гільда була життєрадісна.

— Щасти вам, хлопчики!

Вона в нього й нині стояла перед очима. А ще вона завжди була голодна. Якщо вони поверталися, не доївши пайок, то завжди віддавали його Гільді — бутерброди, солодощі, все як є. Тедді розсміявся. Дивно, що він пам'ятає про неї таке.

— Дідусю?

Це було перед самим кінцем, перед Нюрнбергом. Він був на злітній смузі: розмовляв із механіками про «Л-Лисицю», на якій тоді літав. Вони разом спостерігали, як заходить на посадку літак, який дуже пізно вертався з попереднього вильоту. Виглядало на те, що він підбитий і сідатиме тяжко. А Гільда спокійно їхала собі на велосипеді уздовж смуги. База була величезна, там усі їздили велосипедами. Навіть Тедді купив собі старий деренчливий драндулет, хоча як командир крила міг претендувати на автомобіль від Повітряних сил. Він ще встиг здивуватися, що Гільда там забула. Відповіді так і не дізнався. Підбитий літак з ревом наближався до смуги, а Гільда навіть не озирнулася. Вона зауважила Тедді й помахала йому. Вона не побачила, як злітає гвинт, від нього відпадає лопасть і мчить, з приголомшливою швидкістю розтинаючи повітря, крутячись, як величезна кленова насінина. Це відбулося так швидко, що ані Тедді, ані механік не встигли зреагувати, не встигли гукнути «Обережно!». «Гільда не встигла нічого побачити, це вже добре», — так Тедді подумав. Просто не пощастило на якісь кілька секунд і сантиметрів. «Шкода, що вона така дилда», — сказав потім прагматичний механік.