*
— А це ще що? — спитала Віола, вказуючи на шафу з «Пригодами Авґуста». — Думаєш, їх зараз хтось купить? Вони ж сто років як вийшли з моди. І всі підписані для тебе — мабуть, це їх знецінює. Але тут повний набір, може, хтось і зацікавиться.
— Мені вони цікаві, — сказав Тедді.
— Але ж вони тобі ніколи не подобалися, — сказала Віола. — Ти їх навіть не читав.
— Читав.
— Але ж вони в бездоганному стані.
— Бо мене навчили охайно поводитися з книжками.
Віолу теж цьому вчили, але вона нехлюйка. Кришки, бризки, котяча блювота — чого тільки не знайдеш на сторінках її книжок. Вона як не у ванну їх впускала, то забувала під дощем. У дитинстві вона жбурляла їх, як ядра, коли злилася. Коли Віола була маленька, Енід Блайтон не раз летіла Тедді в лоб, якось ледь не зламала йому ніс «Казками країни фей». Він не здивувався б, якби дізнався, що вона й досі жбурляється речима. Мабуть, у ній було стільки злості, бо вона втратила маму. Ось, знову кухонний психоаналіз. («Я злюся, бо в мене є мама», — сказала Берті). Сильвія ніколи не була прихильницею теорій про дитячі травми. Люди народжуються готовими, казала вона, просто запакованими, потрібно їх тільки розгорнути. Дивовижно, як мало вини було у того покоління.
Тедді взяв порожню коробку й почав пакувати «Авґуста». Він уже багато років не відкривав ці книжки. Іззі написала останній том у 1958 році. Вони вже давно не продавалися — мабуть, їх перестали читати після війни. Розквіт «Авґуста» припадав на міжвоєнні роки. Авґуст Едвард Свіфт floruit 1926–1939: бідолашний старий скінчився задовго до смерті Іззі у 1974 році. А ось та його версія, що існувала у Тедді в голові, час від часу давала про себе знати. Цікаво, він теж постарів? Його теж силою тягнуть у житловий комплекс для людей похилого віку? Цікаво, він ходить із цигаркою в зубах, у заляпаних штанях, із недбало поголеним підборіддям?
Тедді відвідав Іззі за кілька днів до її смерті. У неї були не всі вдома. Зараз складно згадати, лишилося тільки цілісне враження — жадібний червоний рот, парфуми, дивацтва. У якийсь момент вона хотіла його усиновити. Цікаво, його життя склалося б інакше, чи все пішло б більш-менш так само?
Іззі заповіла права на «Авґуста» Тедді. Вони коштували копійки. Решту маєтку, себто передовсім дім у Голланд-Парку, вона заповіла «моїй внучці» у Німеччині, про яку доти вони нічого не чули. «Як репарація» — писалося у заповіті.
Після похорону Памела, Тедді й Памелина донька Сара перебрали все в домі Іззі. Кошмарна була робота. На дні скриньки з прикрасами вони знайшли Воєнний хрест і очам своїм не повірили. Ці дві таємниці — внучка в Німеччині й Воєнний хрест — підсумували непізнавану Іззі. Якби Урсула, в душі детектив, була тоді ще жива, вона б докопалася до істини. Тедді було байдуже (зараз йому за це соромно), а в Памели незабаром з’явилися ранні симптоми хвороби Альцгеймера. Бідолашна Пеммі багато років провела в імлистому півжитті. Отже, загадка Іззі лишилася нерозгаданою, як їй і хотілося.
Він спакував студійний портрет: Сесіл Бітон сфотографував Іззі, коли вона тільки входила до високого товариства. На портреті Іззі виглядала як кінозірка — штучна, маніпулятивна.
— Але гламурна, — сказала Берті.
— Мабуть, що так, — сказав Тедді.
Він показав фотографію внучці, коли та вперше відвідала його у «Феннінґ-Корті».
— Але красунею вважалася моя мама, — сказав він.
Він згадав тіло Сильвії у відкритій труні. Роки спливли їй з лиця, і Бея схопила його за руку — вони були там удвох, мов на приватній виставці (врешті, так, мабуть, і було). Чому саме Бея? Де була Ненсі того дня? Забув. Беї, звісно, вже теж не було в живих. Він її любив — мабуть, вона й не знала, як сильно.
Господи, подумав Тедді, досить згадувати мертвих. Він запакував Бітона з «Авґустами» і заклеїв коробку.
— Вони поїдуть зі мною, — рішуче сказав він Віолі.
— А Сонні де? — здивувалася вона.
*
Так, де ж Сонні?
Я останнім часом кілька разів бачив великого лиса, проте такого спекотного дня він, як і більшість тварин, ховається десь у тіні. Лисам не пощастило з репутацією. У казках і притчах лис постає як меткий, хоча часом милий, злодюжка, синонім до високих і низьких підступів. Аморальна істота, трикстер, лис буває підступний. У християнстві лиса часто прирівнюють до диявола. У багатьох церквах можна побачити, як лис у рясі священика читає месу своїм парафіянам-гусам. (Гарну гравюру можна оглянути у соборі Іллі). Лисиця — це підступний злочинець, диявольський безсовісний звабник, а гуси — невинні…
Читать дальше