Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Що перевірити? — спитав Тедді.

— Ну, на ідіотизм, — повторила Віола. — Роззирнутися, пересвідчитися, що там нічого не лишилося.

«Ціле моє життя там лишилося», — подумав Тедді.

Віола не квапилася з'явитися на світ. Тедді й Ненсі були одружені вже п’ять років, а дітей все не було. Вони майже втратили надію й почали говорити про усиновлення. Незабаром вони стануть занадто старі, сказала неусміхнена жінка з ради усиновлення, а дітей зараз мало (мовби це сезонний продукт). Вони хочуть стати в чергу?

— Так, — сказала Ненсі рішучіше, ніж Тедді очікував. Неусміхнена жінка, така собі місіс Тейлор-Скотт, сиділа за дешевим казенним столом. Тедді й Ненсі сиділи на незручних стільцях перед нею й налякано відповідали на питання. («Мов учні, що провинилися», — сказала Ненсі).

— Якщо дітей мало, то ми й на кольорову дитинку згодні, — сказала Ненсі й повернулася до Тедді: — Нам же байдуже, правда?

— Так, — сказав він, питання застало його зненацька. Вони про це навіть не говорили. Йому й на думку не спадало, що їхня дитина не конче буде біла. Під час війни він взяв у один рейд кулеметника з Ямайки, чорного, як ніч. Тедді не пам’ятав, як його звали, лише що йому було дев’ятнадцять і він аж бринів життям, доки його не знесло з фюзеляжа, коли вони верталися з Руру.

— Мені байдуже, аби не зеленого, — сказав Тедді.

Він знав, що це не смішно. Він уявив, що було б, якби вони не попередили Сильвію — ото в неї було б обличчя, якби вона вперше зазирнула до колиски й побачила там чорне личко. Він розсміявся, місіс Тейлор-Скотт поглянула на нього із сумнівом. Ненсі підбадьорливо стисла йому руку. Чи, може, погрозливо. Вони мали виглядати врівноваженими.

— Яке у вас житло? — спитала місіс Тейлор-Скотт, записуючи щось у анкеті дрібним нечитабельним почерком.

Вони вже полишили Мишиний котедж і переїхали углиб долини, на ферму Ейсвік на околиці сільця з невеликою школою, пабом, крамницею, сільрадою й методистською каплицею, зате без церкви.

— Усе, що нам треба, — сказала Ненсі, — крім хіба що каплиці.

За півстоліття після того паб став «гастропабом», школа — майстернею гончарних виробів, крамниця — кав'ярнею («всі страви виготовляємо на місці за домашніми рецептами»), сільрада — галереєю, що продавала стандартний мотлох для туристів (набори для виготовлення гобеленів, календарі, «підставки під ложки» й картинки з вівцями), а методистська каплиця — приватним домом. Більшість ферм стали чиїмось дачами. Туристи валили натовпами, бо в селі знімали телесеріал, дія якого відбувалася в ностальгійному минулому.

Тедді побачив це все, коли вони заїхали до села під час його «прощального турне» з Берті у 1999 році. Вони виявили, що від Мишачого котеджа не лишилося ні камінчика, зате Ейсвік стояв, де стояв, і зовні навіть виглядав так само. Його перейменували на «Ферв’ю» й перетворили на готель — ним завідувало подружжя за п’ятдесят, яке «втекло від міської крутанини».

Вони вирішили там і заночувати. Тедді поселили у спальні, яку він колись ділив із Ненсі, і він попросив іншу кімнату. Врешті він опинився у кімнатці в глибині дому й допіру наступного ранку зрозумів, що колись то була Віолина кімната — цікаво, як він міг забути. Тут стояла її колиска, згодом дитяче ліжечко, а потім і ліжко. Під керівництвом Ненсі він прибив на стіну розфарбовані фанерні фігурки — Джек, Джилл, криниця і відро. («Ні, лівіше — хай виглядає так, наче відро перевертається»). Біля ліжечка був нічник — будиночок, що з його вікон сочилося тепле світло. Він зробив полички для книжок, які Віола читала в дитинстві («Вітер у верболозі», «Таємний сад», «Аліса у Країні чудес»), а тепер сам опинився по той бік дзеркала. Перед очима в нього були стіни, обклеєні бавовною з набитим візерунком, великий краєвид долини взимку, виконаний художником-любителем, і лампа з дешевим паперовим абажуром. По той бік він ніколи не повернеться.

Будинок став значно тепліший, ніж був, коли вони жили там із Ненсі, хоча йому шкода георгіанських панелей на стінах (мабуть, полягли жертвою 60-х): тепер усе прикрашали смужки, рослинні орнаменти й бежеві килими. У кожній кімнаті були вигоди. Ейсвік змінився до невпізнаваності — власне кажучи, перетворився на «Ферв’ю» — а від нього і його минулого не лишилося й сліду. Ніхто, крім Тедді, вже не знає, як вони з Ненсі тулилися біля великої грубки на кухні, доки вітер, який віяв із пагорбів, свистів у кімнатах, намагаючись заглушити «Тоску» у виконанні Беньяміно Джильї і Марії Канільї з їхнього улюбленого грамофона. Ніхто не знає, що їхнього чорно-білого коллі звали Мох, і він спокійно куняв на килимку перед грубкою, доки Тедді писав «Нотатки натураліста» у репортерському записнику, а Ненсі, як зрілий стручок, в’язала одяг для дитини, з якою вони мали ось-ось зустрітися.