Кейт Аткинсон - Руїни бога

— І це теж мине, — сказав Тедді, коли вони стояли перед мапою.

— Припини, а то плакатимемо. Пішли знайдемо, де тут можна випити чаю, — сказала Берті.

Вони знайшли паб «Чорний лебідь», де випили чаю з булочками, і лише коли розрахувалися, Тедді згадав, що під час його першого строку це місце звали «Кривенька качечка» — вони не раз пили тут з екіпажем.

— Думаєш, ми здали катехезу місіс Тейлор-Скотт? — хвилювалася Ненсі.

— Не знаю, з її обличчя нічого не ясно.

Проте не встигли їм знайти дитину будь-якого кольору, Ненсі спустилася на сніданок і сказала:

— Здається, мене навідав янгол.

— Що? — спитав Тедді. Він смажив грінки й думав про Аґрестіса, а не Благовіщення. Учора він бачив, як у полі б'ються зайці, й тепер намагався сформулювати фразу, що передала б його втіху. — Який янгол?

Він нарешті відволікся від Lepus europaeus («у кельтів — посланці Остари, богині весни»). Ненсі блаженно йому всміхнулася.

— Грінки згорять, — сказала вона, а тоді: — Благословенна я між жінками. Думаю, у мене буде дитина. У нас. У нас буде дитина, коханий. Нове серце б'ється. У мені. Це чудо.

Може, Ненсі і зреклася християнства, але Тедді інколи помічав, що в ній ховається піднесена вірянка.

Якоїсь миті, десь під кінець тяжких сорокагодинних пологів, лікар відвів Тедді вбік і попередив, що, можливо, доведеться вибрати — Ненсі рятувати чи дитину.

— Ненсі, — сказав він без вагань, — врятуйте мою дружину.

Тедді був неготовий. Він думав, що із завершенням війни

покине долини смертної темряви й підніметься на сонячні верховини. Він був неготовий до битви.

— Вони попросили тебе вибрати, — сказала Ненсі, коли мати й дитя були в безпеці. («Хто їй розповів?» — здивувався він). Вона лежала у ліжку, бліда від втрати крові, з сухими й потрісканими губами, а її волосся досі було вогке від поту. Йому вона здавалася прекрасною, як мученик, що пройшов крізь вогонь. Він зачудувався: дитя у неї на руках, здавалося, ця ордалія не зачепила.

— А я б вибрала дитину, ти ж це розумієш? — спитала Ненсі й ніжно поцілувала це нове створіння в лоб. — Якби я вибирала, тебе рятувати чи дитину, я б мусила вибрати дитину.

— Розумію. Я просто егоїст, а в тебе материнський імператив.

(Очевидно, батьківський імператив так не працює). Потім Тедді часто думав, чи не розуміла Віола — бодай у теорії, як не на практиці, — що він готовий був приректи її на смерть без задньої думки. Коли Ненсі під час вагітності питали, кого вона хоче — хлопчика чи дівчинку, — вона сміялася й казала «Я будь-якій дитині буду рада», але коли народилася Віола і стало ясно, що більше дітей у них не буде, вона сказала: «А я рада, що у нас дівчинка. Хлопчик виріс би, одружився й полишив нас. Він належав би іншій жінці, а дівчинка завжди належить своїй матері».

Дітей у них більше не буде, так сказав лікар. У батьків Ненсі було п’ятеро дітей, у батьків Тедді — також. Дивно, що в них буде одним-одне дитя, ця товста личинка в коконі пелюшок. Як там у вірші? «З чого зроблені дівчатка? З цукру і спецій». (Потім виявилося, що спецій більше, ніж цукру). Про імена вони вже говорили — якщо дівчинка, то Віола. Ненсі згадувала сестер і мріяла, що в них буде кілька доньок — так до списку додали Розалінду, Гелену, може, Порцію чи Міранду. Вони були б кмітливі.

— Тільки ніяких трагедій, — сказала вона, — ніяких Офелій чи Джульєтт.

А якщо буде син, подумала вона, зважаючи на Тедді, то най буде Г’ю. Цьому хлопчику народитися не судилося.

Їм здавалося очевидним, що імена братимуть з Шекспіра. Ішов 1952 рік, вони досі намагалися з’ясувати, що ж таке: бути англійцем. Їм у цьому мала помогти юна королева, повстала Ґлоріана. На своєму безцінному грамофоні вони слухали, як Кетлін Фер’єр співає британські народні пісні. Вони поїхали послухати, як вона співає з оркестром Галле на відкритті Залу вільної торгівлі у Манчестері, розбомбленого у 40-му. Ненсі здавалося, що 1940 — це сива давнина.

— Скільки в нас тоді було дурного патріотизму, — сказала вона, втираючи сльози, коли аудиторія тупцяла та схвально ревіла на Ельгарі й «Землі надії і слави».

Коли наступного року Кетлін Фер’єр передчасно померла, Білл Моррісон сказав «Чудова була дівчина» й записав її до уродженок півночі, хоча вона й походила не з того боку Пеннінських гір. Він написав про неї некролог у «Віснику».

Ненсі полюбила Віолу з першого погляду. Це «coup de foudre», — сказала вона, приголомшливіший і сильніший за будь-яке романтичне кохання. Цілий світ матері та доньки, цілісний і непорушний, зводився одна до одної. Тедді знав, що ніяка інша особа його так не поглинатиме. Він любив дружину і доньку. Може, це надійне тепло, а не велична одержимість, та все ж у нього й сумнівів не виникало, що він поклав би за них голову, якби виникла така потреба. Він також знав, що ніколи не хотітиме чогось іншого, чогось більшого, гарячих скибок кольору, пристрасті у коханні чи війні. Це все лишилося позаду, тепер на нього чекали інші обов’язки — не перед собою чи країною, а перед цією маленькою родиною.