Кейт Аткинсон - Руїни бога

(То їй тут не подобається? «Невдоволена дружина», як та комедія часів Реставрації, подумав Тедді. Поганенька комедія. Він мимоволі згадав маму).

— Але ж тобі подобалося, як ти висловилася, «майнути по перші нарциси», — сказав він.

Зазвичай Ненсі уникала поетизмів, але ця фраза йому сподобалася — він навіть запам’ятав її для майбутньої статті Аґрестіса. З плином років його альтер еґо обросло в його уяві індивідуальними особливостями — це був витривалий фермер із капелюхом на голові й люлькою в руці, приземлений, але уважний до примх Матінки Природи. Тедді інколи здавалося, що він не дотягує до свого альтер еґо.

А були ж часи, коли його невдоволена дружина тішилася, знайшовши пташине гніздо чи й перший нарцис.

— Але ми вже не ті, ким були, — сказала вона.

— Чому ж, я такий же.

— Ні.

— Ми що, сваримося?

— Ні! — Ненсі розсміялася. — Але нам уже за сорок, живемо собі, як живеться…

— Як живеться?

— Я без претензій, просто кажу, що, може, треба щось міняти. Ти ж не хочеш, щоб життя пройшло повз тебе?

— Ти ж казала, що це заради Віоли.

— Я ж не пропоную нам емігрувати на край світу, просто до Йорка.

— Що ми забули у Йорку?

Ненсі встала з ліжка:

— Піду намішаю тобі магнію. Ти від тих пирогів дратівливий. Щоб знав, як фліртувати з панянками з Жіночого інституту, — проходячи повз його бік ліжка, вона чуло скуйовдила йому волосся, як маленькому, і сказала: — Я просто пропоную нам про це подумати.

Він пригладив волосся і втупився у стелю. «Живемо собі, як живеться», — подумав він. Ненсі повернулася з ванни, розмішуючи вміст блакитної скляної пляшечки. Якоїсь миті він злякався, що дружина годуватиме його з ложечки, але вона просто віддала йому пляшку:

— Тримай, стане краще.

Вона залізла назад у ліжко й повернулася до читання: вони поговорили про те, що треба змінити життя, і все вирішили.

Він ковтнув крейдянисті білі ліки й вимкнув лампу в себе в головах. Як то часто бувало, сон не йшов, і він замислився про Аґрестіса, який саме працював над статтею про водяних щурів.

Цього чарівного пана (Arvicola terrestris) з надряду Rodentia часто називають водяним щуром. Саме до цього виду належить загальний улюбленець Водяний Щур із «Вітру у верболозі» Кеннета Ґрема. На волі ця тваринка живе недовго й мусить перетнути життєвий пруг за якісь кілька місяців, хоча, як виявилося, у неволі живе значно довше. В Англії близько восьми мільйонів водяних щурів, що живуть, як у повісті Ґрема, у норах на березі ріки, в рівчаках, над струмками та іншими водоймами…

Незадовго до того, як він переселився з «Феннінґ-Корту» до будинку для людей похилого віку «Тополеві горби» — йому було вже далеко за дев'яносто, очевидно, неволя і з нього зробила довгожителя, — Тедді прочитав статтю в «Телеграфі» (читав із лупою). Автор статті стверджував, що в Британії лишилося не більше чверті мільйона водяних щурів. Він розізлився й рішуче підняв цю тему під час щотижневої зустрічі за кавою — решта мешканців аж розгубилася.

— Домашні норки, — пояснив він, — втікають і займають екологічну нішу водяних щурів. Пожерли наших щурів.

Серед старших мешканок «Феннінґ-Корту», які зібралися у вітальні, були й такі, що досі з похмурою рішучістю берегли свої норкові шубки, позакладавши нафталіном вутлі картонні шафи. їм не до водяних щурів, які Богу душу винні.

— І, звісно, — стояв на своєму Тедді, — ми знищили їхнє середовище існування, в цьому нам узагалі рівних немає.

І таке інше. Якби вони його слухали, а багато хто показово не слухав, то до кінця лекції мешканці «Феннінґ-Корту» знали б про водяних щурів (і дражливу тему глобального потепління) все.

Виступ Тедді на захист маленької, усіма забутої тваринки не знайшов відгуку за какао й шоколадними тістечками. (Не знайшли відгуку і його пристрасні промови про скромних їжаків і сірого зайця, «а зозулю ви коли востаннє чули?») Один із чоловіків, які жили у «Феннінґ-Корті» — правник на пенсії — пробурмотів: «О, то він із тих, хто з деревами обнімається?»

— Таточку, годі повчати людей, — сказала Віола.

Виявляється, Товстий контролер Енн Шофілд попросила Віолу «поговорити» з Тедді про його «агресивну» поведінку.

— Але ж ми за 30 років втратили майже 90 відсотків поголів'я водяних щурів, — упирався він. — Як тут не бути агресивним? А ти уяви, як почувалися водяні щури.

(«Що маємо, те не бережемо, а як втратимо, то плачемо, точно як у пісні», — сказала Берті. Тедді не чув цієї пісні, але добре розумів це почуття).