Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Не дуркуй, — сказала Віола. — Я просто хочу сказати, що ти вже не в тому віці, аби розгортати чергову кампанію.

У жорстокому дарвіністському світі доньки дика природа мусила сама боротися за виживання.

— Тебе ця одержимість екологією в труну зведе, — сказала Віола. — Ти надто старий, тобі не можна хвилюватися.

«То це тепер екологія?» — подумав Тедді.

— Природа. Ми колись називали це природою.

На час того «нальоту» Віола вже розпочала кампанію за те, щоб перевести Тедді до будинку для старих, і привезла цілий стосик брошур. Кілька днів тому він упав — без наслідків, просто підкосилися ноги й він повалився, як акордеон, з якого випустили повітря.

— Сиджу на дупі рівно, — бурчав він, коли Енн Шофілд прийшла йому на допомогу (так, він упав біля червоної нитки і за неї смикнув).

— Тут не лаються, — дорікнула вона, мов хуліганові, хоча вчора Тедді чув, як вона, не помітивши його, сказала впертим дверцятам пральної машини: «Відкривайся, гівнюк ти такий». Її бірмінгемським говором докір звучав ще дошкульніше.

З мінімальною допомогою Товстого наглядача («це проти санітарних норм, я мушу викликати швидку») йому вдалося зіп’ястися на коліна, а там і перебратися на диван. Усе було гаразд, як не рахувати кількох синців, але Віола сприйняла це як «неспростовний доказ» того, що він уже не здатен «жити самостійно». Вона крапала йому на мізки, доки він не переїхав до «Феннінґ-Корту». Тепер вона намагалася витурити його звідти й запроторити до такого собі притулку «Тополині горби». Мабуть, вона не вгамується, доки не запихне його в домовину.

Вона розклала перед ним брошури різних будинків для старих і з натяком виклала згори рекламу «Тополевих горбів»:

— Ти просто поглянь.

Він побіжно їх переглянув — там були фотографії розсміяних людей із густим сивим волоссям без жодних, як він вказав доньці, натяків на гівно, сечу чи деменцію.

— Ти так багато лаєшся, — суворо сказала Віола. — Що з тобою?

— Я скоро помру, від того роблюся радикалом.

— Не дуркуй, — він зауважив, що донька вдягнена дуже нарядно. — Я декуди їду.

— Куди це декуди?

Вона завжди ненавиділа пояснювати, така вже в неї замкнута вдача. Якось, коли Віола була ще підлітком, він проминув її на вулиці. Вона була з однокласниками і вдала, що його навіть не помітила. Син на ім'я Г'ю такого не зробив би.

— Куди це декуди? — повторив він у надії витиснути пояснення.

— Мій роман екранізують, то зустрічаюся з продюсерами.

Слова «екранізують» і «продюсери» вона вимовила позірно-легковажно, щоб здалося, ніби їй байдуже на результат, хоча насправді це явно не так. Її другий роман, «Діти Адамові», вже екранізували. Фільм був поганенький, хоч і британський — Віола принесла йому дівіді. Не те, щоб книжка була шедевром. Не те, щоб він їй це сказав. Їй він сказав, що все «дуже добре».

— «Дуже добре» — і все? — вона звела брови.

Господи, цього що, не досить? Якби він таки дописав роман, над яким колись трудився, то «дуже добре» його цілком задовольнило б. Як же той його роман називався? Щось про сон і тихий подих, якась цитата Кітса, але ж із якого вірша? Він відчував, як його мозок затягують хмари. Може, Віола права й час записатися на прийом до Бога.

Її перший роман — «Ластівки на світанку» (ну й назва!) — був про «обдаровану» (чи бундючну до скрежету зубовного) дівчину, яку виховує сам батько. Роман явно задумувався як автобіографічний, Віола напевно хотіла йому щось сказати. Дівчина звідусіль зазнавала несправедливості, а батько був недалеким домашнім тираном. Сильвія не назвала б це Мистецтвом.

— Це який? — спитав він, щоб зібратися з думками й розігнати хмари. — Який роман екранізують?

— «Кінець сутінків», — і роздратовано пояснила, піймавши його розгублений погляд: — Це про жінку, яка мусить віддати свою дитину.

(«Дурень думкою багатіє», — сказала Берті). Віола демонстративно поглянула на важкий золотий годинник на зап'ястку. («Ролекс. Власне кажучи, це інвестиція»). Хто зна, що мав йому показати цей жест — може, що вона зайнята, а може, що вона успішна. Мабуть, і те, і те. Вона виплекала ідеалізований образ себе, сиділа на дієті, робила укладку, її волосся вигравало добрим десятком відтінків білого, які Тедді доти ніколи не бачив. Ніякої тобі хни, ніякого мішкуватого одягу. Оксамит і стрази, за які вона чіплялася аж до бальзаківського віку, відійшли в минуле — тепер він її бачив виключно у нейтральних костюмах по фігурі. «“Діти Адамові” змінили моє життя», — прочитав він у «Тижневику для жінок», який валявся у спільній вітальні (знічев’я погортав журнал у пошуках рецептів, які на обкладинці анонсували як «Дешеві й легкі вечері»). «Відома письменниця Віола Ромен розповідає про свій ранній успішний роман. “Ніколи не пізно реалізовувати свої мрії”, — сказала вона в ексклюзивному інтерв’ю». І так далі.