Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Чого б це я заблукав?

Він так і не навчився користуватися тим телефоном. Кнопки були замалі, інструкції — надто складні.

— Старого пса новим трюкам… — зізнався він Берті. — Та й навіщо мені «завжди» з кимось зв’язуватися?

— Зараз ніде ні від кого не сховаєшся, — погодилася вона.

— Хіба що в уяві, — припустив він.

— Навіть там, — похмуро відповіла Берті, — ти в небезпеці.

— Гаразд, то я виїду в середу. Так і вирішили, — вона почала акуратно складати домашню роботу стосиком. — Усе, закінчила. Може, погрієш молоко на какао? — вона розгублено всміхнулася. — Усе гаразд? Якщо не хочеш, обійдемося без какао.

— Ні, все гаразд, зараз погрію, — поясни, як отримала такий результат, Ненсі, подумав він.

Коли Ненсі була поза доступом у Дорсеті, де помагала Ґерті переїхати, на подив Тедді подзвонила сама Ґерті (хоча їй начебто ще не підключили телефон). Вона була не схильна до зайвих балачок і одразу кинулася з місця в кар’єр:

— Пам’ятаєш мій великий дубовий комод у їдальні? У стилі Мистецтв і ремесел, він раніше стояв у вітальні в Галках?

— З мідними петлями і плитками Де Морґана? — спитав Тедді. Звичайно, пам'ятав.

— Точно. У новому домі для нього немає місця — тут взагалі ні для чого немає місця, — життєрадісно додала вона, й Тедді згадав, чому Ґерті йому завжди подобалася. — Я знаю, що він тобі завжди подобався, тож, може, забереш? Я б винайняла вантажників, мабуть, буде не дуже дорого. Інакше, боюся, доведеться його продати.

— Спасибі тобі величезне, я був би дуже вдячний, — і з сумнівом додав, — я не певен, чи в нас знайдеться для нього місце.

Він з ностальгією згадав Ейсвік — на великій кухні ферми цей комод був би як рідний, а ось на фоні нейтральних стін приміського будинку в Йорку виглядатиме, як біла ворона. Його аж самого здивувало, як йому раптом захотілося цей комод, який він так добре пам'ятав із дому Шоукроссів. Із минулого.

— А Ненсі що про це каже?

— Без поняття, — сказала Ґерті, — спитай сам.

— Даси їй трубку?

— Трубку? — перепитала Ґерті. — Ти про що?

— Передай їй телефонну трубку.

— Чого б це я передавала їй трубку? — Ґерті розгубилася.

— Вона ж у тебе, — пояснив Тедді, який не розумів, як це непорозуміння взагалі виникло.

— Нема її тут, — сказала Ґерті.

— То вона не у Лайм Реґіс? Вона ж мала помогти тобі переїхати.

Запала ніякова мовчанка, і Ґерті врешті обережно сказала:

— Ні, її тут немає.

Тедді відчув, що вона хвилюється, чи не підвела Ненсі. Як не дивно, його перший порив був порятувати Ґерті від ніякового становища, тож легковажно сказав:

— Не переймайся, мабуть, я щось наплутав. Я її спитаю і передзвоню. Спасибі, що запропонувала нам комод.

Він швидко поклав слухавку, дивну інформацію треба було обдумати. «Я їду в Лайм, щоб допомогти Ґерті переїхати». Що ж тут можна не так зрозуміти?

Якщо Ненсі хотіла від нього щось приховати й мусила прикидатися, що їде в Дорсет до Ґерті, то, напевно, в неї були на те причини. Ненсі добре вміє брехати, але до підступів не схильна, власне, навпаки. Інколи йому здавалося, що їхній шлюб такий міцний, бо вона порушила Закон про нерозголошення державних таємниць. Коли вона повернулася з «Дорсету», він не став її ні про що питати:

— Як пройшов переїзд?

— Добре, все гаразд.

— То новий будинок Ґерті гарний?

— Так, дуже милий, — розмито відповіла Ненсі, і він не став придиратися, аби вона не подумала, наче він її допитує. Натомість він вирішив зачекати й подивитися, чи з того щось вийде.

Про зраду він майже не думав — не міг уявити, як Ненсі наставляє йому роги. Він завжди, та й нині вважав її бездоганно-сумлінною і в мисленні, і в прагненні завжди чинити правильно. Ненсі була не з тих, хто прикидатиметься невинною овечкою. Але вона була й не з тих, хто брехатиме. Раз уже вона йому збрехала, то на те мали бути причини. Може, вона просто готувала якусь несподіванку, подарунок на день народження чи з'їзд цілої родини. Тепер, коли Сильвія померла, а Лисячий закут продали, зібрати цілу родину Тоддів було непросто. Тедді і його стійкіші сестри (Урсула й Памела), здавалося, збиралися тільки на похорони. Навіть на весілля не збиралися — давненько у них не було весіль.

— Просто ми зараз між поколіннями, — сказала Ненсі. — Незабаром настане черга Віоли.

Віола — самотня стріла, яку вони наосліп пустили в майбутнє, не знаючи, куди поцілять. Треба було цілитися ретельніше, подумав Тедді, приїхавши у муніципалітет Лідса на її весілля з Вілфом Роменом (із Домініком — батьком своїх дітей — вона уникнула формальностей). Гіршу пару годі було й уявити.