Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Що, знову їдеш? — спитав він, намагаючись утримати невимушений тон.

— Так, знову, — легковажно відказала вона. — Ти ж не проти?

— Звісно, ні, просто… — він завагався, бо не знав, як висловити невдоволення.

Це вже втретє за останні три місяці Ненсі його полишала — вона повадилася навідувати сестер. Спочатку вона поїхала на південь у Дорсет, щоб помогти Ґерті переїхати, а потім рушила з Міллі на озера («подивимося котедж Вордсворта і все таке»). Міллі вела доволі-таки непутяще життя у Брайтоні й зараз саме була «між шлюбами».

— Мабуть, їй треба виговоритися, — сказала Ненсі.

Ненсі казала, що вона «пічкур», навіть на традиційні літні канікули на море не хотіла їхати. Щоліта вони втрьох — «родинний тріумвірат», як казала Ненсі, надаючи Віолі такі самі права, як у батьків, хоча насправді про тріумвірат не було й мови: вони були слухняні піддані маленького тирана, — так ось, вони щоліта покірно проводили канікули на східному узбережжі, у Брайдлінґтоні, Скарборо чи Файлі. Це не для себе, а для Віоли. Ненсі вважала, що маленькій дитині не треба нічого, крім «відерця й совочка», і героїчно на цьому наполягала, коли тріумвірат ловив дрижаки під арендованими парасольками чи ховався у вогких, сповнених пари кав’ярнях, поївши бутерброди з ліверкою, які власниця готелю їм щоранку пакувала.

Це не канікули, а випробування на витривалість.

— Може, час додому? — товкла Віола, й Тедді мовчки з нею погоджувався. Вони зупинялися в готелях, куди не пускали псів, тож тоді статус Віоли як одиначки найразючіше кидався у вічі. Вона не дуже вміла гратися сама — і ще гірше вміла гратися з іншими.

Тедді не думав, що виметене всіма вітрами узбережжя Йоркшира — добре місце для канікул. Північне море стало могилою для багатьох безтілесних мертвих у Ранніміді — морські глибини всіяні химерними скарбами. Тедді провів дві найгірші ночі війни, безпорадно бабраючись на байдужих хвилях. («Що ж, щасти вам»). Ненсі казала, що коли Віола трохи підросте, вони вибиратимуться й далі — до Вельсу, до Корнволу. «До Європи», — сказав Тедді. Брили кольору. Гарячі скибки сонця.

А тепер Ненсі забаглося навідати Бею в Лондоні. («Лише на кілька днів, якусь виставу би подивилися, на виставку сходили»). Було пізно, майже час лягати спати, а вона досі не закінчила перевіряти домашню роботу. Тедді поглянув на рядки рівнянь, що не мали для нього жодного значення.

«Поясни, як ти отримала цей результат», — акуратно написала Ненсі червоною ручкою, а тоді спинилася й підвела погляд на нього.

У неї завжди було щире невинне обличчя, яке заохочувало зізнатися в усьому й обіцяло прощення. Мабуть, учениці її обожнювали.

— Хай там як, я думала виїхати в середу ввечері й повернутися у п’ятницю. Доки ти на роботі, Віола буде у школі, а після школи вона може зайти до своєї подруги Шейли й почекати, доки ти її забереш. (Ото накрутила, — подумав Тедді. Їм усім жилося б легше, якби вона просто відвідала Бею на вихідних). Ти ж не проти взяти Віолу на себе? Вона буде рада нагоді провести з тобою більше часу.

— Так-таки й рада, — сказав Тедді з легким докором. Віолі було майже дев'ять, вона обожнювала маму, а з Тедді мирилася як із необхідністю.

— Я не поїду, якщо ти проти, — сказала Ненсі.

«Яка гречна», — подумав Тедді. Якої б то вона заспівала, якби він справді сказав «Не їдь»? Проте натомість сказав:

— Не мели дурниць, чого б це я був проти? Звичайно, їдь, чого б не поїхати? А якщо будуть якісь проблеми, то я подзвоню Беї і зв’яжуся з тобою.

— Я певна, що не буде жодних проблем, — сказала Ненсі й невимушено додала: — Крім того, ми, мабуть, багато гулятимемо.

Коли Ненсі поїхала на озера, Міллі зняла їм котедж без телефона. Коли вона помагала Ґерті переїжджати, до нового будинку ще не провели телефон.

— Якщо виникне нагальна потреба чи станеться якийсь жахливий нещасний випадок, — легковажно сказала Ненсі (тіпун їй на язик, так легко говорити про такі речі, — подумав був Тедді), — то дай оголошення на радіо. Ну, знаєш, «поліція намагається зв’язатися з такою-то, яка, вважають, перебуває у графстві Вестморленд. Просимо сконтактуватися» і так далі.

За сорок років після того, коли він уже жив у «Феннінґ-Корті», Віола вручила йому мобільний телефон:

— Тримай, тепер я завжди зможу з тобою зв’язатися. На випадок, якщо ще щось станеться, — ішлося про зламане стегно, вона ніколи не дасть йому про це забути, мовби це свідчило про якусь його фатальну ваду, — чи ти заблукаєш, чи ще щось.