Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Він випиває? — обережно уточнив Тедді, коли Віола представила його «своєму новому чоловікові».

— Якщо це докір, а ти все життя тільки те й робиш, що до мене присікуєшся, то запихни його собі, де сонце не світить.

Ой, Віоло-Віоло.

Коли Ненсі рушила в наступну подорож — цього разу з Міллі Озерним краєм — Тедді заприсягся, що не стане за нею стежити, як дешевий приватний детектив. Після повернення з Дорсету не було ані ніяких несподіванок на день народження, ані родинних зустрічей, але це ще ні про що не свідчило. Він стримався й не став дзвонити Міллі, аби перевірити, чи Ненсі з нею, але його тривога, схоже, передалася Віолі, яка тільки те й робила, що нуділа — «А коли матуся повернеться?». Він доволі лицемірно доводив собі, що це давало йому легітимні підстави пошукати невдоволену дружину.

— О, привіт, Тедді, — легковажно протягнула Міллі. — Сто років тебе не чула.

— То ти зараз не на озерах із Ненсі? — рішуче спитав він, несподівано розізлившись. Були ж у нього на те підстави?

Після кількох секунд мовчанки Міллі сказала:

— Ми щойно повернулися. Власне, я її щойно провела на потяг додому.

Міллі акторка, й на сцені вона ніколи не була така переконлива, як зараз. Чого Ненсі було заїздити до Брайтона перед поверненням додому? Але він не міг довести, що вона цього не робила. Тедді раптом збагнув, що ніколи доти не відчував ревнощів, коли дешевий приватний детектив у нього в душі вперся рогом:

— То як озера, Міллі? Що ви там робили?

— Та, як завжди, — відмахнулася вона, — котедж Вордсворта і все таке.

Міллі що, не переказала цю розмову Ненсі? Вона, здавалося, перебувала у блаженному невіданні щодо його підозр, і заявила, що збирається до Беї. (Може, всі сестри вступили у змову? Навіть добросерда Ґерті й солідна матрона Вінні?).

Те, що відчував Тедді, було не спокоєм, а паралічем. Він не міг спитати Ненсі, що відбувається (хоча, здавалося б, це й так очевидно), бо вона або збрехала б, або сказала правду, яку він чути не хотів. Тож він «жив собі, як живеться» (тепер це визначення його переслідувало), але тінь сумнівів усе затьмарювала. Він придивлявся до кожного вчинку Ненсі, як криміналіст. Наприклад, було щось підозріле в тому, як вона стрімко урвала тиху телефонну розмову, коли побачила, що він на неї дивиться.

— Хто це був? — спитав він, мовби відповідь його насправді й не цікавила.

— З Беєю пліткуємо.

Чи, скажімо, тепер вона завжди забирала вранці листи, перш ніж їхати велосипедом до школи з Віолою. Вона чекає на лист? Ні, не чекає.

Він не раз бачив, як вона завмирає зі стурбованим чи відсутнім виразом на лиці, помішуючи підливу чи складаючи план уроку. «Вибач, замріялася» чи «Голова трошки болить», казала вона — в останні кілька місяців у неї почалися мігрені. Інколи він помічав біль у її очах, коли вона дивилася на Віолу. Мабуть, вона розривалася між почуттями до дитини й до коханця. Одна справа зрадити чоловіку, геть інша — зрадити дитині.

Він не вірив, що вона збирається до Лондона чи до Беї. У його уяві ситуація обростала солоними подробицями: розпусна дружина крутить інтрижку десь неподалік, може, у якомусь брудному готелі на Мілкґейт. (Це його спогади часів війни — місцева дівчина, прикра розпусна зустріч).

Коли вона сіла на потяг до Кінґс-Кросс, він подзвонив Урсулі, щоб виговоритися, але вона, замість співчувати, відрубала:

— Не дуркуй, Тедді, Ненсі не стала б тобі зраджувати.

«І ти, Брут?» — подумав він, хоча рідко розчаровувався у сестрі.

У п’ятницю його блудна дружина, як і обіцяла, повернулася з вокзалу на таксі. Тедді бачив, як машина спинилася перед домом, Ненсі розрахувалася, а таксист вийняв її валізку з багажника. Простуючи посипаною гравієм доріжкою до дому, вона виглядала стомленою. Може, виснажена пристрастю, може, засмучена розлукою з коханцем.

Він відкрив двері, доки вона шукала ключі.

— О, спасибі, — сказала вона й попростувала в передпокій, навіть на нього не дивлячись. Від неї тхнуло тютюном і алкоголем.

— Ти що, курила? — спитав він.

— Звісно, ні.

Значить, курив її коханець — і лишив на ній свій запах. Його суперник.

— І пила, — з відразою додав він.

— У моєму вагоні всі курили, — байдуже кинула вона, — і, так, я випила в потягу віскі. Тобі що до того? Вибач, стомилася, як віл.

— Що, находилася музеями й виставками? — саркастично спитав він.

— Ти про що? — вона відставила валізу й поглянула на нього із незрозумілим виразом.