Кейт Аткинсон - Руїни бога

Австралійці мали репутацію задир, але Кіт видавався врівноваженим, а в його блакитних очах стояла задума. Йому було двадцять, а виріс він на овечій фермі і значну частину життя, мабуть, вдивлявся у далекі обрії під пекучим сонцем, геть не схожі на м'які зелені поля, де ріс Тедді. Мабуть, це позначається на світогляді.

Кіт сказав, що радий побачити світ, «навіть як ми поки що бачимо лише вогні над Третім Рейхом».

Вони потисли руки, як джентльмени, і Кіт сказав:

— Давай, рухайся, командире, а то нам залишаться самі об'їдки.

Тедді зрозумів: то вперше член екіпажу (його власного екіпажу!) назвав його «командиром». Він почувався, ніби нарешті доріс до власних черевиків.

Вони роззирнулися, і Кіт сказав:

— Бачиш отого хлопця біля стіни, який над чимось сміється? Він радист. Я з ним пив учора, здається, нормальний хлоп.

— Гаразд, — сказав Тедді. Рекомендація як рекомендація.

Радист виявився дев'ятнадцятирічним юнаком із Бернлі, звали його Джордж Карр. Тедді якось бачив, як Джордж Карр запропонував відремонтувати комусь велосипед, розібрав його на запчастини й склав назад: «Тримай, кращий, ніж новенький, зуб даю». Він любив копирсатися у різних механізмах — мабуть, для радиста це не зайве.

А Джордж знайшов їм кулеметника — знов-таки, знайомого, з яким він пив у їдальні. Звали його Вік Беннетт, він був з Канві-Айленд і посміхався на всі зуби (гірших зубів Тедді ні в кого не бачив). Представившись, він підкликав «корєша», з яким учився на кулеметника: «Меткий, шо той лис, а рефлекси, як у щура. І вигляд шо у щура, тіки рудий». То й був їхній балакучий шотландець — «Кеннет Нільсон, але всі звуть мене Кенні».

А навігатора досі не знайшлося, подумав Тедді; аж смішно, як швидко він втратив контроль над процесом. Вони ніби грали у піжмурки чи квача.

«Як розпізнати доброго навігатора?» — думав він, роззираючись. У навігатора мають бути сталеві нерви, але це їм усім би не завадило. Ще він мусить бути заучкою й не цікавитися нічим, крім своєї роботи. З-за спини долинув розтягнутий і незворушний канадійський акцент. Тедді розвернувся й, ідентифікувавши власника голосу, побачив шеврон навігатора. Він представився:

— Тед Тодд. Я — пілот, шукаю доброго навігатора.

— Я добрий, — сказав канадієць, стенувши плечами. — Поки ніхто не скаржився.

Звали його Дональд Мак-Лінток, себто, природньо, всі звали його Мак. Тедді канадійці подобалися — за час у Канаді він дійшов висновку, що ті не схильні до згубних для навігатора неврозів і розбуялої уяви. Самі звуки цього акценту навіювали теплі спогади про нескінченні вільні небеса, де він вчився керувати біпланами «Тайґер Моз» і «Фліт Фінч» над мозаїкою Онтаріо. Вони здавалися маленькими і вразливими у порівнянні з «Ансонами» й «Гарвардами», до яких він врешті перейшов, не кажучи вже про масивні «Веллінґтони», на яких тренуватимуться у частині бойової підготовки. Пілоти винищувачів зневажливо прозвали бомбардувальників «водіями автобусів», але Тедді не сумнівався, що саме автобуси врешті забезпечать їм перемогу у війні.

— Вітаємо в екіпажі, навігаторе, — сказав Тедді.

Усі ще раз по-джентльменськи потисли руки. Всякої тварі по парі, — подумав Тедді. Йому це подобалося.

— Лишилося знайти ківі в механіки, — мовби прочитав його думки Кіт, — і буде в нас срана Ліга Націй.

Ківі вони не знайшли — натомість їм дістався Норман Вест із Дербі, сором’язливий випускник приватної школи з лінгвістичною освітою й непохитною вірою в Бога, але його вони підчепили пізніше, тож поки на тому й усе. Так вони стали екіпажем, не встиг ніхто і бровою повести. Відтоді вони разом пили, разом їли, разом літали й постійно стояли один у одного над душею.

Тієї ночі, коли вони стали екіпажем, було влаштовано неминучу пиятику. Принцип рівності диктував, що кожен мусить проставити випивку побратимам, тож вони пришкандибали на базу після шести кухлів пива п’яні як чіп, і готові присягатися один одному у вічній дружбі. Коли Тедді виліз на верхню койку й кімната закружляла, він зрозумів, що ще ніколи в житті так не напивався — але й ніколи в житті так не тішився. Чи бодай давно так не тішився — може, з дитинства. На нього чекала нова пригода.

Усі, крім Тедді, були сержанти. І лише в нього був офіцерський чин — здається, просто тому, що він закінчив правильну школу і правильний університет, а коли його спитали, чи любить він крикет, відповів ствердно — насправді крикет його не дуже цікавив, але він відчув, що то неправильна відповідь. Так він за кілька місяців і опинився у повітрі на шляху до Дуйсбурґа, поводир чоловіків, володар своєї долі, капітан своєї душі й гігантського «Галіфакса» з чотирма двигунами та прикрою звичкою різко звертати направо при зльоті та посадці.