— Твоя мама думає, що моя мама — відьма, — сказала Ненсі. — Триста років тому вона домоглася б, щоб її втопили.
У їхньому власному садку, садку при Ейсвіку, росли лише наперстянки й нічого більше. Вони сяк-так викосили газон, позичивши коси у фермера, а решту лишили на відступ природі. Нащо клопотатися із садом, якщо навколишній пейзаж його все одно затьмарить? Коли вони переїхали до Йорка, Тедді здивувався, що навіть десять соток у передмісті можуть дарувати таку втіху.
Ненсі поцілувала його у маківку і сказала:
— Мені треба перевірити домашню роботу.
Вона вже не викладала старанним дівчаткам із приватної школи — совість змусила її перейти туди, де вона була «справді потрібна». Вона щодня їздила машиною до Лідса, де викладала математику в середній державній школі, яка була їй безмежно вдячна. Там Ненсі представилася своїм прізвищем — «місс Шоукросс» лишилася у приватній школі. У новій школі, де було повно учнів із «непривілейованих» класів, спокійніше ставилися до заміжніх жінок. Ненсі казала, що вони й безголову шкапу взяли б, аби математику викладала.
Тедді тим часом поволі перебрав на себе редакторські повноваження у «Віснику» — Білл Моррісон відходив від справ. Найнудніші завдання Тедді доручав чоловікові, що мав заледве середню освіту, але писав більшість статей.
Вони повідомили місіс Тейлор-Скотт, що на вихідних гуляють горбами й долинами, споглядаючи природу «у різних шатах», як писав Аґрестіс, — Тедді надихався на «Нотатки натураліста». У них був пес Мох — чорно-білий добряк-коллі, який щодня ходив на роботу разом із Тедді. Увечері вони розгадували кросворди чи зачитували один одному статті з «Манчестер Ґардіан». Було в них і радіо, але їм більше подобалося грати у крибідж і слухати грамофон — весільний подарунок від Урсули.
— А друзі у вас є? — спитала пані з агентства з усиновлення.
— Як направду, часу на них немає, — відповіла Ненсі. — Ми маємо роботу і один одного.
— Це як усний іспит, — сказала потім Ненсі. — Клянуся, коли я сказала, що ми любимо слухати оперу в записах, вона скривилася. А коли я сказала, що ми обоє з великих родин, то в неї на лиці було написано: а раптом вони генетично схильні до нестримної пристрасті чи, що гірше, католицтва? А ще я не розумію, що краще — мати широкі соціальні зв’язки чи лише кількох друзів. Думаю, я неправильно відповіла. І, мабуть, Моха не треба було згадувати — вона собак не любить. І «Ґардіан» — це ми дарма, вона явно з тих, хто читає «Міррор».
*
— У церкву ходите? — спитала місіс Тейлор-Скотт, втупившись у Тедді, мовби хотіла вивідати ганебну таємницю.
— Щонеділі, англікани, — поспіхом відповіла Ненсі. І ще раз швидко стисла йому руку.
— Ваш вікарій може написати вам рекомендацію?
— Звичайно. («Хоч тут відповіла правильно». — «Так, але зухвало збрехавши», — подумав Тедді).
— Могли б стати методистами і ходити в нашу каплицю, — сказала потім Ненсі. — Місіс Тейлор-Скотт сподобався б Джон Веслі, він теж весь час торочив про зразкову поведінку. «Дай Бог не дожити до того, як стану непотрібним»!
Тедді процитував ці слова Веслі на похороні Урсули, про що потім пожалкував, бо від того сестра виглядала жахливо патетично, особливо у 1966 році, коли бути корисним стало немодно. Урсула була геть нерелігійна, війна вибила з неї релігійні почуття, але вона шанувала нонконформізм, у якому злилися стриманість і підприємливість.
Усі формальності, пов’язані з похороном Урсули, впали на Тедді, і потім він багато місяців чекав, що вона напише йому відгук. («Любий Тедді, сподіваюся, цей лист застане тебе у доброму здоров’ї»).
— Усе гаразд, дідусю? — спитала Берті, коли вмостилася на сусідньому стільці за столом у «Ферв’ю» й нахилилася чмокнути його в щоку. — Що, притомила тебе ця прогулянка шляхами пам’яті?
Він поплескав її по руці:
— Ні, що ти.
Того дня вони збиралися оглянути кілька авіабаз, на яких він служив протягом своєї кар’єри у Королівських повітряних силах. Тепер там були промзони або торгові центри за містом. На їхній території зводили будинки, а одну навіть перетворили на в'язницю, проте база, до якої він був прикріплений протягом першого строку, лишилася закинута — меланхолійні поля його уяви, привиддя бараків, тінь огорожі по периметру, контури порослої травою ями, куди скидали міни, й порожня шкаралуща крихкого цементу контрольної вежі з порожніми очима вікон у іржавих рамах. Бур'яни — іван-чай, кропива, щавель — колонізували будівлі, проте диспетчерська ще стояла, й на стіні досі висіла давно застаріла, вицвіла, пошарпана мапа Західної Європи.
Читать дальше