Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Аутизм? — перепитав Тедді. Вона завжди примудрялася відхреститися від відповідальності. — Мені він завжди видавався звичайним хлопчиком.

Це було не зовсім так. Сонні не надто давав собі раду в житті, але хтось же мусив за нього заступитися. Якби Тедді мусив виставити йому якийсь «діагноз», то він би назвав його нещасним. Тедді любив Сонні так, що йому боліло серце. Він боявся за нього, за його майбутнє. Любов Тедді до Берті була прямолінійніша, оптимістичніша. Берті була метка і допитлива — і цим вона часом нагадувала йому Ненсі (Віола її ніколи не нагадувала). Щось схоже було в її невгамовній життєрадісній вдачі: хоча, можливо, у смерті й пам'яті, що, врешті, одне і те саме, Ненсі стала авантюрніша, ніж за життя.

— А це ще що? — у голосі Віоли бриніло таке обурення, ніби маленька картонна коробка містила докази страхітливого переступу. На запечатаній упаковці була зображена кавомолка.

— Кавомолка, — розважливо відповів Тедді.

— Я ж тобі цю кавомолку на Різдво подарувала. А ти нею не користався?

— Не користався.

— Твоя кавомолка допотопна. Ти ж казав, що хочеш нову, — вона почала грюкати шафками й копирсатися на кухні, доки не знайшла, що шукала: — Ось, прошу, кавомолка! Ти її собі купив? Я витратила гроші, яких у мене і так обмаль, на подарунок тобі. Чекай… — вона підняла руку, мовби хотіла жестом спинити танк. — Стривай, звісно…

Сонні забрів на кухню і застогнав:

— І що нашу королеву драми обурило зараз?

Віола показала йому закриту коробку із кавомолкою.

— Німецька! — сказала вона, мовби щойно продемонструвала вирішальний доказ у суді.

— Ну, і що? — спитав Сонні.

— «Круппс», — сказав Тедді.

— Ну, і? — перепитав Сонні.

— Німецьке він не купує, — сказала Віола. — Через війну.

Слово «війна» вона вимовила саркастично, ніби сварилася з батьком через довжину спідниці, макіяж чи запах цигарок (постійні причини конфліктів, коли вона була підлітком).

— Родина Крупп підтримувала нацистів, — пояснив Тедді.

— Починай урок історії, — сказала Віола.

— Їхні фабрики виготовляли сталь, — Тедді на неї не зважав. — Сталь — серце війни, — він кілька разів бомбив (чи бодай намагався розбомбити) фабрику Круппів у Ессені. — Вони використовували рабську працю, завозили євреїв з концтаборів.

— Війна скінчилася майже п'ятдесят років тому. Може, нарешті перестанеш усе зводити до неї? До того ж, — у Віоли завжди було якесь «до того ж», — на заводах, які бомбив ти, теж використовували рабську працю і євреїв. Ось тобі й іронія, — тріумфально підсумувала вона. Справу закрито. Присяжні переконані.

Після того, як Віола «вирвалася» від Домініка (і з четвертої спроби здала на права), вона купила собі першу машину — старий «Фольксваген Жук». Коли Тедді пробурмотів щось про те, що треба «купувати британське», вона гучно звинуватила його у ксенофобії. Коли він уже кілька років жив у «Феннінґ-Корті», дешева вмонтована духовка, яка йшла в комплекті до квартири, віддала богові душу, і тоді Віола, не порадившись із Тедді, замовила нову марки «Сіменс». Коли її привезли, він дуже гречно попросив робітників поставити її назад у вантажівку й повернути в магазин.

— «Сіменс» ти теж бомбив? — спитала Віола.

— Так.

Він пам’ятав Нюрнберг (таке не забувається), його останній рейд. Під час інструктажу розвідниця повідомила, що на фабриці «Сіменс» виробляють прожектори, електричні мотори «і таке інше». Після війни він довідався, що ті виготовляли ще й печі для крематоріїв у концтаборах — може, то й було те саме «і таке інше». Під час війни він познайомився з Генні — подругою Беї, біженкою; нехай для Генні це зараз нічого не значило, але саме заради неї він зробив цей марний жест. Шість мільйонів — це просто цифра, а от у Генні було гарненьке обличчя, сережки з маленькими смарагдами («Фальшивки!»), вона грала на флейті й любила парфуми «Суар дю Парі». Її родина лишилася в Німеччині. За певними даними, Генні була ще жива, коли її заштовхали в піч в Аушвіці. («Інколи й хочеш їх пробачити, — сказала Урсула колись давно, — а потім згадуєш про бідолашну Генні»). Тож, на його думку, не треба виправдовуватися за те, що він не хоче німецьку духовку. Чи, як на те пішло, за те, що бомбив їх к бісовій матері. То, звісно, не зовсім правда, він би це навіть визнав, якби донька не вперлася рогом. Він убивав жінок, дітей, старих — саме тих, кого, на думку суспільства, мав захищати. У чорному серці будь-якої війни були невинні. Зараз їх називають «супутні втрати», проте тоді цивільне населення було не супутньою втратою, а ціллю. От до чого скотилася війна. Тепер не воїни вбивали воїнів, а люди вбивали людей. Будь-які люди, будь-яких людей.