Кейт Аткинсон - Руїни бога

Він заплатив за кімнату й попросив портьє принести сніданок «моїй дружині», лишивши йому великі чайові.

— Звісно, пане, — сказав чоловік, але кривитися не перестав навіть після чайових.

Того дня він сів на Кінґс-Кросс на потяг до НЧБП — навчальної частини бойової підготовки. Пізніше потрапив до ЧІП — частини інтенсивної перепідготовки. «На війні без абревіатур ніяк», — казала Урсула.

Він зітхнув із полегшею, коли забитий потяг нарешті повільно від’їхав від платформи, — він був радий полишити брудні руїни Лондона. Врешті, тривала війна, він мав воювати. Він знайшов у кишені зморщене яблучко і з’їв його за два укуси: сподівався, що воно буде солодким, а воно виявилося кислим.

— Ось, цю коробку закінчила, — скривилася Віола, мовби займалася чимось бридким, скажімо, прибирала за кимось відходи. Насправді вона просто складала чистий посуд у картонну коробку, розмахуючи скотчем, як зброєю.

Сонні витрусив із пачки цигарку, проте перш, ніж він встиг чиркнути сірником, Віола заволала: «Не смій!» — мовби він підносив вогонь до гноту вибухівки, а не до цигарки.

— Мені вже дев’ятнадцять, — пробурмотів Сонні. — Я можу голосувати, одружитися й померти за цю країну («Цікаво, він хоч щось із цього зробить?» — подумав Тедді), — а перекурити не можу?

— Це огидна звичка.

Тедді хотів був нагадати Віолі, що вона теж палила, але зрозумів, що тоді вибух неминучий. Тому він просто поставив на плиту чайник, аби зробити чай вантажникам.

Сонні повалився на диван. Дивана, як і більшості меблів Тедді, доведеться позбутися — він був завеликий для квартири, до якої дід в’їжджав. Його замінили дешевою канапою на два місця «для гостей», Віола замовила її з каталогу. Для Тедді купили крісло, у якого піднімалося сидіння («підходить для людей похилого віку, яким складно встати самим») — він неохоче визнав, що крісло справді на диво зручне. Йому не подобалися слова «похилого віку» — вони викликали стільки упереджень, як колись слово «молодь».

Більшість майна Тедді здадуть у благодійний магазин. Він більше лишав, ніж забирав із собою. Ціле життя збирав, а що лишилося? Виявляється, небагато. Тедді чув, як Сонні вранці сказав Віолі: «У дідуся стільки всякої фігні», — мовби те, що він зберігав банківські виписки за останні десять років чи не викинув п’ятирічної давності календар із симпатичними репродукціями японських гравюр із пташками, було ознакою морального звиродніння.

— Більшість цих речей лишиш тут, ти це розумієш? — спитала його Віола, мов малу дитину, у якої забагато іграшок. — Ти взагалі хоч щось хоч колись викидаєш?

І справді, останні кілька років він відступився від своєї давньої акуратності: Тедді стомився постійно щось вирішувати і відсіювати, хай би чого вимагав світ. Най уже речі накопичуються, після його смерті переберуть. Він чув, як донька каже Сонні: «Слава богу, значить, коли він нарешті помре, менше доведеться перебирати».

Подивимося, що то воно буде, коли Віола стане стара («старша» — виправила Берті) і її діти візьмуться перебирати материну «фігню» — ловців снів, фігурки Мадонн із підсвіткою («це іронічний жест»), відірвані голови ляльок (також «іронічний жест»), відьомські кулі, які «не пускають зло у дім».

Сонні, здавалося, заснув, наче тяжко гарував і стомився, а не просто переніс кілька коробок. Усю тяжку роботу виконали вантажники, а Сонні просто порпався в паперах і теках, щоп’ять хвилин смикаючи Тедді: «А це лишаєш? А це лишаєш? А це лишаєш?», — як папуга з обмеженим словниковим запасом, доки Тедді не відрубав: «Облиш це, Сонні, я сам усе переберу. Але спасибі».

Тедді поставив на тацю тарілку з тістечками і дві чашки чаю. І тарілку, і чашки, і тацю мали потім відвезти до крамниці. «Та в тебе чотири таці! Чотири!» — сказала Віола, мовби Тедді був особисто відповідальний за капіталістичні перегини у царині виробництва таць для чаю. «Кому треба чотири таці? Із собою візьмеш лише одну». Він вибрав найстаршу, вже геть потерту тацю з жесті. Вона належала тій невідомій пані, яка жила і вмерла на фермі, до якої він вселився, щойно одружившись. Попередню власницю вони називали «бідолашна старенька», як доброзичливого привида.

— Цей брухт? — спитала Віола, з жахом розглядаючи тацю. — А як же та мила бамбукова таця, яку я тобі привезла?

— З ностальгійних міркувань, — рішуче сказав Тедді.

Він виніс чай надвір, де відпочивали вантажники. Вони сиділи на задньому борту вантажівки, палили й тішилися сонцю. За чай вони були щиро вдячні.