Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Руку даю навідруб, вона розшифровує німецькі коди.

— Нікому не кажи, — сказала Урсула, і тим підтвердила його підозри.

Після обіду Тедді запропонував Урсулі хильнути віскі в бурчальні. Йому здавалося, що це добрий спосіб нарешті пом'янути батька.

— У бурчальні? Та ж її вже немає.

Зазирнувши до комірчини, Тедді виявив, що Сильвія перетворила нору Г’ю на «кімнату для шиття». «Тепер там світло і є чим дихати, а було ж так похмуро», — казала вона. Стіни вона пофарбувала у ясно-зелений, на підлогу кинула килим у перському стилі, тяжкі оксамитові завіси замінила блідим полотном. Вишуканий вікторіанський столик для шиття, що доти тулився, усіма забутий, у спартанській кімнаті Бріджит, тепер розташували біля м'якого шезлонга, який Сильвія «купила за копійки в крамничці в Біконсфілді».

— І що вона, справді шиє? — спитав Тедді в Урсули, розглядаючи котушку ниток, яку взяв із кошика для шиття.

— А ти як думаєш?

Тож натомість вони пішли прогулятися садом, значну частину якого нині займали грядки й великі загони для курей. Сильвія постійно тримала курей під замком, бо навколо блукали лиси. Посеред газону досі незворушно височів старий бук, проте решти саду торкнувся занепад — крім троянд Сильвії.

— Зараз доброго садівника ні за які гроші не найняти, — сердилася Сильвія.

— Від цієї війни одні незручності, — саркастично сказала Іззі, посміхаючись до Тедді, але той не відповів, бо йому здавалося неправильним об'єднуватися з тіткою проти матері, навіть коли та справді докладала зусиль, аби вивести всіх з рівноваги.

— Останній садівник пішов у загін самооборони, — вела далі Сильвія, не зважаючи на Іззі. — Най поможе нам Бог, якщо старий містер Мортімер — це єдине, що стоїть між нами й полчищами загарбників.

— Вона збирається завести свиню, — сказала Урсула, коли вони з Тедді зупинилися перед ув'язненими курчатами, які туркотіли й муркотіли.

— Хто?

— Мати.

— Як свиню? — він чомусь не міг уявити, як Сильвія порає свиней.

— Вона сповнена несподіванок. Хто б міг подумати, що з неї вийде спекулянтка на чорному ринку? Вона скуповує бекон і сосиски з-під поли. Нам усім у неї повчитися б.

Унизу саду вони вибрели на галявину ромашок, які, напевно, насіялися з лугу.

— І тут теж полчища загарбників, — сказала Урсула. — Треба нарвати і взяти із собою в Лондон.

Тедді здивувався, коли вона вийняла з кишені пальта великий ніж для паперу й почала зрізати жорсткі стебла.

— Ти навіть не уявляєш, що я ношу, — розсміялася вона. — Не лише хлопці, а й дівчатка-скаути мають бути завжди готові. «Будь готова будь-якої миті ставити чоло складнощам чи навіть небезпекам, знай, що робити і як».

— У скаутів все по-іншому. У них гасло детальніше, вимог більше.

Мабуть, від чоловіків більше вимагали, хоча всі знайомі йому жінки з цим не погодилися б.

Урсула завжди забувала, що він ходив лише до підготовчої групи скаутів. Вона, звісно, не страждала у лавах Кіббо Кіфта.

Він вирішив повернутися до Лондона з Урсулою, хоча знав, що мати це засмутить, — вона сподівалася, що він лишиться ще на день. Без батька Лисячий закут мовби спорожнів.

— Якщо рушимо просто зараз, то встигнемо на наступний потяг, — сказала Урсула, підштовхуючи його до дверей, — хоча, звісно, на розклад зараз ніхто не зважає.

— Насправді часу в нас доста, — додала вона, коли вони попрощалися й рушили до воріт. — Я просто хотіла звідти вирватися. З матір’ю я і в кращі дні не знаходжу спільної мови, Іззі ще складніша, тож разом вони нестерпні.

— Зупинишся в мене? — спитала Урсула, коли потяг під’їхав до Марілебону.

Він сказав, що ні, — зустрінеться з давніми друзями, вип’є. Бозна-чому він збрехав і чому, власне, не хотів зупинитися в сестри. Йому хотілося побути на свободі — можливо, востаннє.

Коли вони вже прощалися, Урсула раптом пробурмотіла: «Ой, ледь не забула», — і, покопирсавшись у сумочці, витягла якусь річ — срібну, потьмянілу від віку.

— Це що, кролик?

— Думаю, заєць, хоча взагалі хто зна. Пам’ятаєш?

Він не пам’ятав. Кролик чи заєць сидів у кошичку, нашорошивши гострі вуха. «Таки заєць», — вирішив Тедді.

— Він висів у тебе на візочку, коли ти був маленький, — нагадала Урсула. — І в нас теж. Думаю, його вішали ще матері.

І справді, заєць колись прикрашав возика маленької Сильвії — гарненького, оздобленого дзвіночками й оснащеного кільцем для зубів зі слонової кістки. Якось вона ледь не вибила ним око матері.