Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Ти краще не думай про смерть, — порадила Урсула: протягом наступних трьох років ця порада не раз ставала йому в пригоді. Та й протягом цілого життя. Тедді думав, якою порядною людиною був батько, — мабуть, найпоряднішою в родині. Горе застало його зненацька.

— «Коханий батько і чоловік» — це сумно, а не банально, — сказала Берті.

Ішов 1999 рік, батько помер майже 60 років тому. Навіть власне життя видавалося Тедді сивою давниною. Берті спитала, як він хоче відзначити своє вісімдесятип’ятиліття, і він сказав, що хоче навідати «старі місця», тож вона найняла машину, й вони вирушили з «Феннінґ-Корту». Берті називала це вилазкою, Тедді — прощальним турне. Навряд чи він надовго переживе тисячоліття, що добігало кінця, і це добре завершення життя й століття. Він здивувався б, якби довідався, що проживе ще більше десяти років. Це була дивна й мила мандрівка, зворушлива («То плакали, то сміялися», — казала Берті згодом) і сповнена щирих почуттів, а не ностальгії, яка завжди видавалася Тедді доволі дешевою емоцією.

Надгробок Г'ю вже точили лишаї, а напис став майже нечитабельним. Сильвію поховали деінде на тому самому цвинтарі, як і Ненсі та її батьків. Тедді не знав, де лежали Вінні й Ґерті, але Міллі теж була тут — ціле життя металася туди-сюди, а наприкінці повернулася додому. Він подумав: усі ці люди пов’язані з Берті тонкою червоною ниттю, а вона ніколи їх не знатиме.

Памела й Урсула, як і Бея, хотіли, щоб їх кремували. Тедді дочекався, доки в лісі розквітнуть дзвоники, а тоді розвіяв прах Урсули. Ім’я мертвих було легіон.

— Ти краще не думай про смерть, — порадив він Берті.

А вона все одно спитала:

— Що ти хотів би, щоб написали на твоєму надгробку?

Тедді згадалися нескінченні кілометри білих військових цвинтарів. Ім’я, звання, номер. Йому згадалося Кітсове «Тут лежить той, чиє ім’я писане на воді» — Урсулі ця епітафія завжди здавалася трагічною. Та й сам Г’ю був сказав: «Та можете мене викинути з порохом, мені вже буде байдуже». А на військовому меморіалі у Ранніміді вибито імена тих загиблих, у яких узагалі не було могил.

Щось змінилося. Що? Точно — зникли кошлаті каштани, що дарували тінь мертвим з одного боку цвинтаря: замість них висадили сумирні квітучі вишеньки. Тепер стало видно старий мур, вичищений і підрихтований, який раніше закривали каштани.

— Хочу, щоб мене поховали в лісі. Щоб ані імені, нічого, тільки дерева. Якщо зможеш, то дуб посади, але взагалі — мені байдуже. Головне, хай твоя мати до цього не береться.

Смерть — це кінець. Інколи на те, щоб це зрозуміти, потрібне ціле життя. Він подумав про Сонні, який тривожно метався в пошуках того, що лишилося в минулому.

— Пообіцяй мені, що зробиш у цьому житті все, що можеш, — сказав він Берті.

— Обіцяю, — сказала Берті: їй було вже 24, вона розуміла, що їй навряд чи це вдасться.

Голоси завели «Небесна любов найвища за всі любові» — отже, недільна служба добігала кінця. Тедді блукав між могилами. Більшість людей у них померли задовго до його народження. Урсула збирала каштани під прегарними деревами на далекому кінці цвинтаря. Дерева були велетенські — цікаво, їхні корені перепліталися з кістками померлих? Тедді уявив, як вони прокладають собі шлях між ребер, оповивають гомілки, хапають зап’ястки.

Коли він підійшов до Урсули, вона саме розглядала каштан. Колюча зелена шкаралупа розкололася, усередині лищав гладкий горіх.

— Плід дерева, — сказала вона, віддаючи каштан йому. — Media vitae in morte sumus. Посеред життя ми у смерті. Чи навпаки? Правда, є щось чарівне в тому, щоб стати свідком появи у світі нового? Народження теляти, нова брунька…

У дитинстві вони не раз бачили, як на фермі народжуються телята. Тедді пам’ятав, як його нудило при вигляді слизької мембрани — теля у пухирі виглядало як м’ясо, вже покраяне різником.

Парафіяни почали виходити на сонце з недільної служби. Урсула сказала:

— А ти ж любив гратися в каштани. Є щось майже середньовічне в тому, як хлопчики граються в каштани. Як називалася та зброя із шипами? Обушок? Чи моргенштерн? Річ гидотна, а назва гарна.

Вона теревенила й теревенила. Видно, хотіла про щось забути — може, про жахіття війни. Тедді подумав: Урсула напевно знає, що відбувається на землі під час бомбардування, а йому лишалося це уявляти, ось тільки відтепер у його житті не було місця для уяви.

Звісно, він теж бачив страшне — під час навчань траплялися нещасні випадки, — але ж про таке не поговориш за старомодним столом над курячою печенею.