Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Що думаєш робити? — спитав Г'ю.

— Не знаю, — Тедді стенув плечами. — В армію, мабуть, запишуся.

Батько спохмурнів, обличчям промайнув німий жах окопів:

— Але ж не в піхоту?

— Я думав про Королівські повітряні сили.

Власне кажучи, до тієї миті Тедді взагалі про це не думав, аж раптом зрозумів, що пастка відкривається, ворота в'язниці розступаються. Він звільнявся з лабет банківської справи. Він вільний і від перспективи передмістя, і від дітей, які могли вирости «нуднуватими». Від ярма шлюбу. Йому згадалися золоті поля соняхів. Брили кольору. Гарячі скибки сонця.

А що, як Франція впаде під наступом Гітлера? Звісно, ні.

— Пілотом стану, — сказав він батькові. — Хочу навчитися літати.

Через війну недільний обід затримався. Сильвія досі рвала у саду м’яту на соус до ягняти, і Тедді пішов її шукати. Йому вона геть не виглядала істеричною, просто доволі похмурою.

— Ти пропустив Чемберлена, — сказала вона, випроставшись від своїх трудів і розтираючи поперек. Мати теж старіє, подумав він. Звертаючись до пучка м’яти, який зім’яла в кулаку, вона додала: — Тобі, мабуть, доведеться воювати.

— Мабуть, доведеться.

Сильвія рвучко розвернулася й попростувала в дім — за нею тягнувся запашний м’ятний шлейф. Вона спинилася біля задніх дверей і кинула через плече, хоча він і так це розумів:

— Обід затримується.

— Вона дуже зла? — спитала його по телефону Урсула того вечора.

— Дуже, — відповів він, і вони обоє розсміялися. Сильвія палко обстоювала потребу замирення.

Цілий вечір проминув у нескінченних телефонних дзвінках найрозмаїтішим родичам, і Тедді, правду кажучи, уже стомився пояснювати свої плани, мовби ціле майбутнє конфлікту залежало виключно від нього.

— Але ж ти єдиний воїн у цій родині, — сказала Урсула. — Що збираєшся робити?

— У Королівські повітряні сили запишуся, — поспіхом відповів він. Що частіше він відповідав на те питання, то рішучіший ставав. (Цікаво, як би повівся Авґуст? Його дорослий відповідник, а не Пітер Пен із книжок Іззі). — Та я й не єдиний. А як же Моріс і Джиммі?

— Розумієш, Моріс уникатиме небезпеки. Ну, а Джиммі… Господи. Я досі думаю, що він маленький. Не можу його уявити зі зброєю в руках.

— Йому майже двадцять, — про всяк випадок нагадав Тедді.

За столом усі були пригнічені. Їх було тільки троє — четверо, якщо рахувати Бріджит на кухні, але вони її не рахували. На обід була ягнятина з картоплею і жорсткуватою червоною квасолею з саду, а тоді Бріджит плюхнула на стіл овальну тацю з рисовим пудингом:

— Через тих бісових німців пудинг пересушила.

— Принаймні Бріджит матиме на кого звалити всі свої біди, крім як на маму, — сказала Урсула, коли Тедді по телефону їй це переказав. І сумно додала (Урсула мала доступ до конфіденційної інформації, бо «знала» потрібних людей, включно з одним високим чиновником у Воєнно-морському міністерстві): — Страшна буде війна.

— Як там твій командор? — обережно спитав він, бо Сильвія чигала неподалік.

— Та одружений, як завжди, — відмахнулася Урсула.

«Не судіть, і не судимі будете» — сказала вона, коли вперше зізналася, що завела роман. Тедді вразила думка, що його сестра може бути розпусницею, іншою жінкою. А наприкінці війни його нічого у чоловіках і жінках не дивувало. Та й узагалі ніде. Цілий палац цивілізації, як виявилося, тримався виключно на хитких пісках і уяві.

Після обіду і перед вечерею вони випили ще по великому віскі, тож і Тедді, і Г’ю, які зазвичай не пили, виглядали поганенько, коли йому настав час рушати до Лондона. Уранці він піде до банку, але в обідню перерву знайде вербувальний пункт і запишеться, і тоді світ перевернеться — може, й не догори дригом, як співали у давній баладі часів Громадянської війни, але яка не яка, а полегша.

— Та балада — плач, а не хвала, — сказала Урсула. Вона бувала майже така сама причепа, як Ненсі. «Різдво полягло у битві під Несбі». Тоді, до війни сестра ще не була пуританкою.

На прощання Сильвія холодно поцілувала його в щоку й відвернулася — сказала, що не прощатиметься, бо це «занадто остаточно». Тедді подумав, що мати, коли її заносило, бувала ще тією істеричкою.

— Я сідаю на потяг до Мерілебону о 7:30, а не рушаю на бійню.

— Поки що ні.

Г'ю по-батьківськи поплескав його по плечу і сказав:

— Не зважай на маму. Ти там обережно, Теде, гаразд?

Тоді батько доторкнувся до нього востаннє.

Він рушив до станції в сутінках і щойно сів у вагон другого класу, зрозумів, що душно й паморочно йому не від віскі Г'ю, а від коклюша Ненсі. Через хворобу йому довелося на кілька тижнів відкласти план записатися в армію, а коли він нарешті дістався до вербувального пункту, йому сказали їхати додому й чекати. Допіру навесні 40-го в дім, де він винаймав житло, прийшов конверт із видрукуваним на жовтому папері наказом від міністерства авіації: він мав з’явитися на стадіон Лордс-Крікет-Ґраунд для співбесіди. Улітку перед тим, як Тедді почав навчатися в Оксфорді, батько зводив його в Лордс на перший загальноіндійський тестовий матч з крикету. Дивно, що саме там судилося початися його війні. «Англія перемогла з відривом у 158 ранів», — сказав батько, коли він розповів йому, де буде співбесіда. Цікаво, за скільки ранів вони виграють війну? (Тоді Тедді ще зловживав метафорами). Виявилося, за 72: стільки вильотів він здійснив до кінця березня 1944 року.