Кейт Аткинсон - Руїни бога

Тепер війна перетворилася на мішанку випадкових образів, що чигали на нього в снах, — Альпи в місячному сяйві, гвинт розтинає повітря, бліде обличчя у воді. «Що ж, щасти вам». Інколи його переслідував приголомшливий запах бузку, інколи — солодкава танцювальна мелодія. Кожне жахіття завершувалося неминучим полум'ям і запаморочливим падінням на землю. Зазвичай ми прокидаємося самі до кінця жахіття, до падіння, але Тедді щоразу будив заспокійливий шепіт Ненсі, колиска її рук — він довго вдивлявся в пітьму і намагався уявити, що буде, коли якоїсь ночі вона його не розбудить.

Він змирився з тим, що загине на війні, аж раптом війна скінчилася і настав наступний день, і наступний, і наступний. Якась частка його єства так і не змирилася з тим, що у нього є майбутнє.

«Бетховен», — уперто тягнув він. Не звинувачувати ж у війні Бетховена? Раптом згадав, як вони з Урсулою слухали Дев'яту симфонію у Королівському Альберт-холлі — коли ж то було, у 43-му? — й Урсула трепетала від емоційної сили музики. Він теж це відчув — владу чогось поза, за межами звичного буденного ритму. Він обтрусився, як мокрий пес.

— Усе гаразд, любий?

Він кивнув. Просто війну зачепив, страшну війну, весь той задушливий сум. Він не міг їй цього пояснити.

— Знаєш, — легковажно тягнула Ненсі, — я сумніваюся, чи шанувальники статей Аґрестіса про природу хочуть, аби їм нагадували про війну. Власне, я певна, що не хочуть.

— Зробити тобі какао? — спитав він, щоб змінити тему. — Чи ячмінну каву?

— Ячмінну каву, будь ласка.

— Зір зіпсуєш, — сказав він, наливаючи напівзамерзле молоко до каструлі на тринозі над вогнем.

— Уже закінчую, — сказала вона, діловито змотуючи барвисті клубки вовни.

Молоко різко піднялося, і Тедді підхопив каструлю, перш ніж молоко перелилося. В обличчя дихнуло жаром, йому згадався опік на шиї. Блискучий рожевий шрам прозирав над коміром, натякаючи на приховані рани.

— Що ж, командире авіакрила Тодде, — сказала Ненсі, — час спати.

Вона завжди вимовляла його ранг із м'якою іронією, мовби він кимось прикидався. Він поняття не мав, чому вона так робила, але щоразу внутрішньо стискався.

Вони піднялися до Ultima Thule — так вони називали спальню на горищі, що взимку перетворювалася на морозилку. Тедді тремтів, коли здирав із себе одяг, і стрибав у ліжко, мов у крижані води Північного моря.

Незабаром вони відігрілися від першого приголомшливого доторку крижаної постелі й морозного повітря. У таку погоду вони кохалися жваво, а не ніжно. («Із чоловіком не замерзнеш, — писала до Ненсі її сестра Міллі з сухої і спекотної Аризони. — Особливо з таким гарним!»).

Почалася хурделиця, здавалося, що хтось жбурляє у вікна сніжки. Вони були як новітні Адам і Єва, яких вигнали у вічну зиму.

Ненсі поцілувала його в щоку і сказала: «Добраніч, серденько», — але Тедді вже спав.

Ненсі задмухнула свічку при ліжку і стала чекати, коли на Тедді наваляться жахіття.

«Треба завести дитину», — думала вона. Треба завести дитину, щоб зцілити Тедді, зцілити світ.

Він не почув похмурої заяви Чемберлена по радіо, бо саме вигулював старого пса Шоукроссів, Гаррі. Хворий на артрит, золотистий ретривер тільки й міг, що поволі шкандибати. Його очі заволокли катаракти, а горда постава скулилася, плоть обтягувала кістки. Він ще й недочував, як майор Шоукросс. Ці двоє — чоловік і його пес — дрімали, тішачися товариством один одного, довгими літніми вечорами 1939 року, замкнені у своєму тихому світі: майор Шоукросс у старому плетеному кріслі, а Гаррі — на газоні при його ногах.

— У мене серце крається, коли на нього дивлюся, — сказала Ненсі. Вона говорила про Гаррі, хоча могла і про батька. Тедді був знайомий пронизливий сум тих, хто спостерігав, як доживає віку пес, котрого вони знали цуценям.

— Передчуття смертності, як написав би Вордсворт, — сказала Урсула. — Якби ж то собаки жили довше. Ми стількох оплакали…

Усі дівчата Шоукросс із великим теплом ставилися до свого «старого таточка», і майор Шоукросс відповідав їм взаємністю. Г'ю, звісно, любив Памелу й Урсулу, проте Тедді щоразу дивувало, як вільно майор Шоукросс виявляв почуття: він цілував і обіймав «своїх дівчаток», а часом ледь не плакав, варто було їх побачити. («Велика війна, — пояснювала місіс Шоукросс, — його змінила»). Г'ю був стриманий, і війна, здавалося, це тільки посилила. Може, майор Шоукросс хотів сина? Напевно, хотів — усі чоловіки цього хотіли. А Тедді чого хотів?