Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Ти воював за цих хлопчисьок, — сказала Урсула, коли навідалася до них, — за їхню свободу. Вони того варті?

— Ні, геть ні, — відповів Тедді, і вони обоє розсміялися, бо вже стомилися від цих штампів і знали, що свобода, як і любов, — це абсолют, який не можна так просто дати чи відібрати.

А Ненсі робота подобалася. Вона викладала математику гречним, кмітливим дівчаткам у милому містечку при морі. Їй подобалося, що вона помагає їм стати ще гречнішими і кмітливішими, а вони взамін її любили. Подаючи документи до школи, вона збрехала, що незаміжня (навіть не вдова), і повністю стерла Тедді зі своєї біографії. Вона знову стала місс Шоукросс. «Ніхто не любить заміжніх вчительок, — пояснювала вона Тедді. — Вони йдуть у декрет чи відволікаються на подружні обов’язки, на чоловіків». Як це «відволікаються»? Звісно, вона збиралася кинути викладання, коли бог пошле їм дитину, але бог поки що нікуди не квапився.

Вона знала, як Тедді пригнічує викладання. Серед інших чеснот Ненсі слід згадати віру в те, що ніхто не мусить страждати дарма. (Тедді завжди дивувало, скільки людей не поділяють цього погляду). Вона спонукала його й далі писати — «Цього разу роман». Вона прочитала вірші з коробки для взуття і, мабуть, була про них такої самої думки, як Тедді. «Роман, — наполягала вона, — роман для нового світу, щось нове й незвичне, розкажи нам, хто ми й ким мусимо бути». Тедді не був певен, чи цей світ справді новий — йому він видавався старим і виснаженим (сам почувався так), і він сумнівався, чи може сказати щось, варте зватися літературою, проте Ненсі постановила, що хист у нього є. «Ти просто спробуй. Ти не дізнаєшся, чи можеш написати роман, доки не спробуєш».

Отже, він дозволив Ненсі себе переконати, тож увечері й на вихідних сідав за маленьку друкарську машинку «Ремінґтон», яку та відшукала у крамниці уживаних товарів. Ніяких більше «Спостережень», — подумав він. Ніяких більше товстих записників. Просто сідай і пиши.

Почав він із назви — його дебют на літературній сцені зватиметься «Притулок тихий», як у «Ендіміоні» Кітса:

— Мабуть, він мріяв про «здоров’я добре й подих тихий», — сказала Урсула. — Може, сподівався, що ця мрія збудеться, якщо просто все гаразд уявити.

Сестра завжди говорила про Кітса з таким сумом, мовби він помер щойно. Утім, це не дуже добра назва для роману, не запам'ятовується. «Згодиться, — сказала Ненсі, — бодай для початку». Він знав: вона певна, що йому треба зцілитися, і, може, саме писання стане йому ліком. Він чув, як вона пояснює місіс Шоукросс: «Мистецтво як терапія». Мати висміяла б цю концепцію. Її принципи більше суголосні першому рядку «Ендіміона»: «Красива річ триває вічно». Може, це була б краща назва: «Красива річ».

На жаль, Тедді виявив, що всі його персонажі й сюжет були банальні й нецікаві. Його потуги виглядали жалюгідно у порівнянні зі стандартом, який задали видатні митці минувшини. Одновимірні життя, які він створював, його не цікавили. Якщо автори — боги, то він — дрібний дух, що нипає при підніжжі Олімпу. Мабуть, треба мати якусь пристрасть, а його нічого особливо не цікавило. «А війна?» — спитала Ненсі. Війна? — він мимоволі здивувався її вірі в те, що таке потрясіння можна так швидко перетворити на красне письменство. «Тоді пиши про життя, — стояла вона на своєму. — Напиши про своє життя. Bildungsroman».

— Та я б радше просто жив собі, — сказав Тедді, — а не перетворював життя на мистецтво.

Та й про що йому писати? Якщо винести війну за дужки (а це, слід визнати, колосальна біла пляма), то з ним ніколи й не було нічого цікавого. Дитинство в Лисячому закуті, короткий, доволі самотній і банальний період, коли він бавився у мандрованого поета-фермера, буденне подружнє життя — дрова у грубці, вибір між ячмінною кавою і какао, тоненька фігурка Ненсі, що куталася у светри холодного вечора. Він на Ненсі не скаржився — треба цінувати своє щастя, бо багатьом його знайомим цього не судилося.

«Навчи мене, як розучитись думать», — зачитав безживним тоном хлопець, чиє ім'я він так і не запам'ятав, а тоді продзвенів дзвінок. Цілий клас здійнявся, як зграйка горобців, і пурхнув до дверей, не встиг він їх відпустити. («Дисципліна — не ваша сильна сторона, — сприкрено відзначив директор школи. — А я думав, що офіцер Повітряних сил…»).