Кейт Аткинсон - Руїни бога

Селяни називали його «L’Ecrivain Anglais» — із великим теплом, бо доти поети до них не навідувалися, хоча художників було, як собак нерізаних. Їх вразила його розмовна французька й відданість записникові, а він, своєю чергою, радів, що вони не зможуть прочитати його нікчемні віршики. Може, тоді вони перестали б ним захоплюватися.

Він вирішив узятися до Мистецтва (Сильвія вимовляла це слово з великої літери) методично. Вірші — це структура, а не просто слова, які мимохіть виплюнув його мозок. На початку записника він написав «Спостереження» й почав заповнювати сторінки банальними заувагами: «Море сьогодні особливо синє — сапфірове? Азурне? Ультрамаринове?». І «Сонце виблискує на морі, як тисяча діамантів» чи «Узбережжя складається із брил кольору й гарячих скибок сонця» (це речення йому сподобалося). І «Сьогодні Madame la propriétaire вдягла свій чудернацький зелений жакетик». Цікаво, з образу Madame la propriétaire можна зробити вірш? Він згадував лавандові й соняшникові поля, які бачив у мандрах (тепер їх уже зібрали), і намагався перетворити їх на образи — «списи імператора» й «золоті диски Геліоса повертаються, аби вклонитися своєму богові». Якби ж то він був художником — фарби, здається, вимагали менше, ніж слова. Мабуть, соняхи не завдавали Ван Гогу такого клопоту.

«Мартини кружляють і репетують у нас над головами, розбурхані поверненням рибальських човнів», — обережно записав він, а тоді закурив черговий «Житан». Сонце повернуло на вечірній пруг, як сказав би батько, якби був тут (і чому він не любив Францію?) — час на pastis . Він здавався собі ліньком, пожирачем лотосу. Відкладених грошей мало вистачити, щоб перезимувати на Рив'єрі, а тоді, мабуть, можна рушати на північ, побачити Париж. «Не можна померти, не побачивши Париж», — казала Іззі. Хоча саме це він і зробив.

Незадовго до Різдва він отримав телеграму. Мати потрапила до лікарні. «Пневмонія, погано, повертайся», — лаконічно писав батько. «Легені вона успадкувала від матері», — сказав Г'ю, коли Тедді повернувся. Тедді не знав цієї бабусі і її легендарних легенів, які, за словами Сильвії, її і згубили. Сильвія одужала на диво швидко й повернулася додому ще до Нового року: не така вже вона була і хвора, щоб розсилати телеграми. Певний час Тедді підозрював, що це була родинна змова, проте Г’ю сказав «Вона хотіла тебе побачити», мовби вибачався. «А ось і блудний син», — тепло сказав батько, коли зустрів його на станції.

Правду кажучи, Тедді відчув полегшу, коли зміг нарешті відмовитися від гри в поета, і після традиційного Різдва в Лисячому закуті ідея повернутися до Франції видалася йому абсурдною. (Та й нащо? І далі лінькувата?) Отже, коли батько знайшов йому роботу в банку, Тедді не став відмовлятися. Коли він уперше ступив у тихі зали з лискучими панелями червоного дерева, то почувався, мов в'язень, що почав відбувати пожиттєве ув'язнення. Мов птах із підрізаними крилами, навіки прикутий до землі. Оце й усе? Його життя добігло кінця?

— Що ж, Теде, — сказав Г’ю, — я й не сумнівався, що врешті ти десь осядеш.

Початок війни став для Тедді страшенною полегшею.

— Про що ти думаєш? — спитала Ненсі, виймаючи сантиметр із кошика для шиття, і притискаючи до його плеча.

— Про всякі дурниці, — відповів він і повернувся до злиденних підсніжників.

Усупереч поширеній думці, слово «drop» у англійській назві підсніжника («snowdrop») відсилає не до краплини снігу, а до сережки — можна уявити, як ця ніжна квітка тремтить у вушці якоїсь єлизаветинської кралі.

— Строго кажучи, у вушці сережка не тремтить, — сказала Ненсі, розкладаючи спиці на колінах і зосереджено розглядаючи плетиво. Вона скубнула власну ніжну мочку вуха, щоб продемонструвати: маленькі сірі перли лишилися непорушні. — Тремтять ті сережки, які звисають із вух.

У неї було око слідчого. З неї вийшов би добрий суддя Верховного суду. Вона елегантно формулювала судження, не обтяжені почуттями. «Ти до мене несправедливий», — розсміялася вона: вже й раніше натякала, що ці його нотатки видаються їй доволі «банальними». «Але ж це журналістика, — думав Тедді на свій захист, — інертна форма письма». Ненсі завжди хотіла, щоб усі викладалися на повну.

Коли вони перебралися до Йоркшира, Тедді влаштувався в посередню загальноосвітню школу в маленькому містечку, що обслуговувало суконну фабрику, — обшарпане, почорніле від сажі, воно поволі вмирало — і вже під час першого уроку, коли мав викладати гиготливим тринадцятилітнім підліткам «Ромео і Джульєтту», з усіма цими «Жінки — посудини слабкі, через те їх і припирають до муру», зрозумів, що вчинив жахливу помилку. Майбутнє розгорталося в нього перед очима як процесія жахливих днів. Він відповідально зароблятиме гроші, аби підтримувати Ненсі і їхніх дітей, які ще навіть не народилися, а вже навалили на нього брилу обов’язків. Він вийде на пенсію розчарованим у житті чоловіком. Це знову було, як із банком. Він був стоїком, це у нього в школі таки вколотили, ще й вірний, як пес, тож знав, що перетерпить усе, навіть якщо для того доведеться пожертвувати своєю самістю.