Кейт Аткинсон - Руїни бога

Білл визнав Тедді розважливим чоловіком, дарма що з півдня.

— Було собі двоє чоловіків, — повів Білл Моррісон, коли вони взялися до сиру «стілтон». Тедді не одразу зрозумів, що це такий багатослівний жарт. — Один був із Йоркшира, землі обітованної. А другий — не з Йоркшира. Той, що не з Йоркшира, сказав іншому, (тут Тедді почав втрачати нитку розмови), — «Зустрів я недавно чоловіка з Йоркшира», і той, що з Йоркшира, спитав: «Звідка відаєш, шо він з Йоркшира?» А той, що не з Йоркшира, (тут Тедді почав втрачати волю до життя), — сказав: «З вимови», а йоркширець йому: «Брешеш, хлопака, був би він з Йоркшира, сам би повідав».

— Прямо-таки девіз, — сказала Ненсі того вечора, коли Тедді спробував переказати їй цю оповідку, повернувшись напідпитку додому. («О, від тебе пивом пахне. Мені подобається»). — То що, в тебе нова робота? Тепер ти в газеті?

— Та яка ж то газета, — сказав Тедді, і додав: — Та яка ж то робота. Якісь кілька шилінгів на тиждень.

— А що школа? І далі викладатимеш?

«Школа…» — подумав Тедді. Той ранок уже відступив у минуле. («Навчи мене, як розучитись думать»).

— А зі школи я дав дьору.

— Бідашечка, — розсміялася Ненсі. — Але це ще не кінець, я знаю, нюхом чую.

Вона була права. Настав жовтень із його барвами, грибами, каштанами й пізнім бабиним літом. У листопаді «природа вкладала своїх підопічних спати» на тяжку зиму, а грудень неминуче звістував вільшанок й падуб. «Напиши щось, від чого на душі тепло», — сказав Білл, і тому він написав, чому у вільшанок червона грудка.

Статті були цілком прохідні, але Білл Моррісон лишився задоволений — йому «не треба ходяча енциклопедія».

Перед Різдвом вони ще раз зустрілися на випивку й обід, і Тедді запропонували посаду «кореспондента у вільному плаванні». Його попередник загинув на війні. «Конвой у Арктиці», — сухо сказав Білл Моррісон, мов не хотів про це говорити, й додав, що незабаром і сам вріже дуба, якщо й далі гаруватиме за двох.

— Тепер ти щасливий? — спитала Ненсі, коли вони розвішували падуб і омелу, зібрані у лісі.

— Так, — Тедді думав над відповіддю довше, ніж передбачало таке запитання.

Кляті підсніжники.

Дехто вважає, що збирати цих відважних вісників весни — погана прикмета, й не заносить їх у дім. Можливо, цей забобон склався тому, що вони рясно ростуть на цвинтарях.

Сильвія завжди збирала в Лисячому закуті перші підсніжники. Шкода, що вони так швидко в'яли і помирали.

Білий колір, який асоціюється з незаплямованістю, дарує цій скромній квіточці ауру невинності (пам’ятаєте дівочий «Гурт підсніжників» з минулого століття?).

За німецькою легендою…

— О господи, — тихо пробурмотіла Ненсі.

— Що?

— Стібок пропустила. Давай далі.

…коли Бог створив усе суще, він наказав снігові позичити колір у квітів. Всі, крім ласкавого підсніжника, йому відмовили, й у винагороду сніг дозволив їм стати першою весняною квіткою. Видатна музика зцілює. Німеччина вже нам не ворог, тож корисно пам'ятати про її багату скарбницю міфів, легенд і казок, не кажучи вже про її культурну спадщину, музику Моцарта…

— Моцарт був австріяк.

— Точно. Геть з голови вилетіло. Тоді Бетховен. Брамс, Бах, Шуберт. Шуберт же німець?

— Ні, також австріяк.

— А Гайдн?

— І Гайдн.

— Та їх добіса. Тоді «її культурну спадщину, Баха, Брамса, Бетховена…»

Ненсі мовчки кивала, як учителька, що хвалить слухняного учня. Може, звісно, вона просто рахувала стібки.

— «Із них Бетховен…»

— Щось ми відволіклися від підсніжника. Чого це ти про німців?

— Бо згадав німецьку легенду.

— А пишеш про те, що треба пробачити німців. А сам? Уже їх пробачив?

І справді, чи він їх пробачив? Теоретично, може, й так, але в глибині душі, де крилася потаємна правда, — ні. Він згадав усіх своїх полеглих друзів. Ім'я загиблих, як демонів і янголів, було легіон.

Його війна скінчилася три роки тому. Останній рік він провів hors de combat у таборі для військовополонених при кордоні з Польщею. Він вистрибнув із парашутом над Німеччиною із палаючого літака і не зміг утекти, бо зламав гомілку. Літак засікли і підбили із зенітки під час страшного рейду на Нюрнберг. Тоді він цього ще не знав, але це була найтрагічніша ніч Бомбардувального командування — воно втратило 96 літаків і 545 людей убитими, більше, ніж у цілій Битві за Британію. Проте коли він дістався додому, ці новини вже застаріли, а про Нюрнберг майже всі забули. «Ти був дуже відважний», — сказала Ненсі з тією підбадьорливою байдужістю, з якою похвалила б його, якби він добре здав іспит з математики (чи принаймні так Тедді здавалося).