Кейт Аткинсон - Руїни бога

Він ненадовго перетнувся з Іззі: та зупинилася в готелі на озері Віндермір, пригостила його дорогою вечерею, щедро наливала випивку й сипала питаннями, щоб «надати автентичності» книжці «Авґуст стає фермером».

Рік добігав кінця. Ранні яблука в Кенті надихнули його на оду до осені, якій позаздрив би навіть Кітс. («Яблучка червоні, яблучка прегарні, / Не торкнулись вас персти морозу…»). Не готовий відмовитися ані від поезії, ані від сільського господарства, він сів на паром у Дуврі, кинувши до сумки новий товстий записник. Ступивши на чужинські землі Франції, він продовжив шлях на південь, до виноградників, згадуючи, як у Кітса огнецвітно грала Іппокрена, хоча Іппокрена — це ж наче у Греції, а не у Франції, ні? Про Грецію він навіть не думав. Потім картав себе, що оминув колиску цивілізації у своїх мандрах. І за те, що не побачив Венеції, Флоренції й Рима, але в ті дні решта Європи його не обходила. У 1936 році Європу оповила тривога, Тедді не вважав за потрібне втручатися в її політичне сум'яття. Пізніше він, бувало, замислювався — можливо, він помилився, і треба було стати лицем у лице зі злом, яке ще тільки визрівало? «Інколи досить однієї доброї людини, аби щось змінити», — писала йому Урсула під час війни. Вони не зуміли відшукати такого прикладу з історії, «крім, можливо, Будди», — припустила Урсула. «Я не певна, чи Ісус існував насправді». Тедді похмуро відповів: зате прикладів, коли одна погана людина змінила все, — достобіса.

Може, він ще встигне побувати у Греції. Врешті-решті, це він сам собі вигадав реченець («мабуть, з рік»).

Коли пізні жнива у Сотерні нарешті добігли кінця, він був «засмаглий і сильний, як селянин» — відзвітував у листі до Ненсі. Його французька також стала вільна і груба, як у селянина. Днями він збирав виноград, а тоді накидався, як вовк, на щедру вечерю, котру господар подавав робітникам. Уночі ставив свій старий полотняний намет у полі. То вперше, відколи він виріс і полишив Лисячий закут, він спав непробудним сном невинних чи мертвих (до вечері щедро наливали вино, це теж сприяло сну). Інколи він зустрічався з жінками. Про це він не писав.

Він до кінця життя міг заплющити очі й достеменно пригадати вигляд і запах їжі, якою його частували у Франції: смаженя з олією й часником, умочене в масло листя артишока, oeufs еп cocotte — яйця, залиті у величезні помідори й запечені в духовці; сідло смаженого баранця з часником і гілочками розмарину — справжній витвір мистецтва. Ці чужинські смаки приголомшили англійця, звичного до їжі без смаку. Різкі сири; десерти: flaugnarde із персиками, clafouti з вишнями, tarte aux noix і tarte aux pommes і Far Breton — щось на зразок заварного крему з чорносливом, який він до кінця життя мріяв скуштувати ще раз, але не судилося. «Чорнослив і заварний крем?» — скептично перепитала місіс Ґловер, коли він повернувся з мандрів.

Місіс Ґловер полишила Лисячий закут незабаром після повернення Тедді — можливо, її стомили прохання зготувати щось французьке. «Не дуркуй, — сказала Сильвія, — вона просто вийшла на пенсію й житиме з сестрою».

Звісно, були ще й сніданки за великим столом у хазяйському домі. І то була не ріденька кашка, яку наливали у школі, й не банальна яєшня з беконом, як у Лисячому закуті. Натомість він розрізав навпіл щойно спечений багет, кидав усередину камамбер і вмочував це в миску з гарячою міцною кавою. Щойно повернувшись додому, він забув, що день можна вітати ще й так, а потім цей спогад раптом вернувся за багато десятиліть по тому, коли він жив у будинку для старих «Феннінґ-Корт». Натхненний яскравим спогадом, він купив багет у супермаркеті «Теско» («самі печемо хліб» — воно-то може й так, але з чого?), маленьке кружальце молодого камамберу й вилив каву в миску для пластівців, а не в чашку. Але це було не те. Геть не те.

З наближенням зими він рушив на південь — «мов ластівка», писав він Урсулі, — а потім уперся в море і винайняв кімнату над кафе у рибальському селі, ще не зіпсутому туристами. Він щодня сідав у єдиному місцевому кафе (куртки й шарфа досить, щоб пережити зиму на Рив'єрі), курив «Житан», пив еспресо з товстобоких білих чашечок і втуплювався в записник, який лежав перед ним на столі. Обідав вином, хлібом і щойно зловленою рибиною, засмаженою на вогні, а коли надходив сонний надвечірок, замовляв аперитив. Він виховував почуття, — казав він собі, проте в душі розумів, що ховається від життя і, відповідно, почувався винним. (Врешті-решт, на те він і англієць).