Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Вогнища все одного не вийде, бо все навколо змокло. Ринате, там сніг, там холодно і мокро. Зараз нуль градусів, і мені вже холодно. А там я взагалі помру. Захворію і помру.

Він глянув на нас із Михасем.

- А ви чого мовчите? Хочете застудитися? Чого посміхаєтеся? Господи, ви з ним?! Дідько, я ж забув, що ви тут усі навіжені! Значить так, хлопці, це все. Гейм овер. Я туди не піду. Хочете пхатися бозна-куди, бозна-навіщо - вперед!

А я піду додому! Хто зі мною? Ніхто? Ну й фіг з вами!

Він розвернувся й рішуче пішов геть. Ми перезирнулися, склали руки на грудях і почали чекати.

- Хвилин п’ятнадцять, - запропонував Михась.

- Менше, - відповів Ринат, - він відповідальний хлопець, зрозуміє, що ми тут заклякнемо за п’ятнадцять хвилин… гадаю, хвилин п’ять.

- На гривню?

- На гривню. Ілько, розбий.

Аскольд навіть не встиг зникнути з нашого поля зору.

Дійшов до повороту, постояв там декілька секунд. Розвернувся й пішов назад.

- Це востаннє, - пробуркотів він, підходячи, - востаннє я йду на ці ваші авантюри. І за умови, що хтось позичить мені рукавички.

Михась простягнув Аскольду рукавички, Ринату - гривню.

- А оце щойно що відбулося? - помітив передання гривні Аскольд. - Ви вже гроші на мене ставите? Я вам що, кінь скаковий?

- Цілий іподром, - широко всміхнувся Михась.

Аскольд легенько вдарив його по плечу, відскочив і помчав до лісу. Михась кинувся за ним. Ми з Ринатом повільно пішли туди ж.

- Ми ж не загубимося? - спитала я у нього.

- У лісі?

- У житті. Після того, як знайдемо мого хлопця.

- Давай спочатку спробуємо не загубитись у лісі та знайти твого хлопця, - підморгнув мені Ринат. І я зрозуміла, що, попри свою напівбожисту сутність, він не може мені цього обіцяти. «Краще взагалі не знаходити таких, як вони, людей, аніж знайти й одразу ж загубити», - подумала я.

Я вже збиралася впадати з цього приводу в депресію, аж на мене звідкілясь збоку налетів Михась, гукнув у вухо:

- Квач! - і кинувся геть.

А я побігла за ним.

У лісі я справді змерзла. Вітру там не було, та вогкий холод ліз усередину, промикався під куртку, в рукавички, за комір. Ринат із Михасем вже вп’яте намагалися розпалити вогнище, а я тупцювала на місці, аби хоч трохи зігрітися, й думала, що деколи Аскольд таки має рацію, а також обіцяла собі надалі прислухатися до його зауважень.

Втім, не зараз. Бо зараз Аскольд радив нам якнайшвидше забиратися звідси і добровільно здаватись у божевільню.

Відчувши, що нарешті має рацію, він увімкнув свій ораторський гейзер на повну, ходив колами галявиною та без упину буркотів.

- Що я можу сказати, - промовляв він, картинно заклавши руки в Михасевих рукавичках за спину, - що, мабуть, сам винен, бо сам зв’язався з трьома неадекватними особистостями: скаженим екстрасенсом, розумником, у якого виникають дивні ідеї на взір «а чи не сходити нам, хлопці, у темний холодний не знайомий нікому ліс?», і дівкою, яка шукає свого бойфренда, який, поки там що, її кинув. До чого це призвело? Це призвело до того, шановні, що на даний момент ми в якихось хащах, де, завважу, дуже холодно, де, знову ж таки не можу не завважити, вже темно, а дорогу назад ніхто не знає… Заріччя! Яке ж це, шановні, Заріччя? Це справжнісіньке, даруйте, Загеп’я! І головне - що? Головне, шановні, мета всього цього ідіотизму. Мета, шановні, полягає у прослуховуванні чергової казочки того самого скаженого екстрасенса. Навіщо? Аби він знову відчув себе найкрутішим хлопцем у світі й побачив чергове видіння. Головне, аби Сибіру не побачив. Бо до Сибіру я не поїду. Мені релігія не дозволяє до Сибіру їздити. Чуєш, Михасю, побач Гаваї, га?

Михась звівся на ноги й на декілька кроків відійшов від купи вогких дровиняк, які не хотіли ставати вогнищем.

Деякий час дивився на них, ніби гіпнотизував, потім - на Аскольда, потім глянув на мене (вкотре підморгнув - він зблід, чи мені здалося?), м’яко попросив:

- Ринате, відійди.

Той також зробив декілька кроків назад.

- То що ти там казав, Аскольде? - спитав Михась, знову розглядаючи неслухняні дрова.

- Що саме з моїх заяв тебе цікавить? - зрадів увазі слухачів Аскольд. - Що ми маємо вигляд купи ідіотів і вам, а заразом і мені, вже давно треба до божевільні? Що краще сидіти у тепленькій лікарняній палаті, аніж із вами, придурками, замерзнути в цих клятих хащах? Або що ти… І раптом неслухняні дрова злетіли в повітря й закружляли над землею з шаленою швидкістю. Аскольд замовк.