Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Утім, ненадовго. Дрова продовжували кружляти, Аскольд - говорити:

- Кльово! - казав трохи шокований, але все одно язикатий Аскольд. - Не розпалимо багаття, так хоч продемонструємо, як ми файно предмети крутити можемо! Треба ж нам якось самоствердитися! І знову ж таки, зауважу, для чого? Для того, аби до нашої неймовірно магічної макітри прийшло чергове видіння!

Дрова впали.

- Вони сухі, - повідомив Михась Ринатові, - підпалюй.

Потім глянув на Аскольда, всміхнувся йому:

- Дякую. Ти мене… стимулюєш.

- Оце так зізнання! - буркнув Аскольд.

Ринат клацнув запальничкою, і дровиняки зайнялися.

Розгорілися. Почали затишно потріскувати. Ми присіли навколо вогнища, простягли до нього руки.

- Брр, - сказала я, відчувши біля його тепла, що змерзла дужче, ніж здавалося, - шкода, що нічого спиртного не захопили. Я змерзла як собака.

- Це точно, - піддакнув Аскольд, відчувши у мені союзника, - я б захопив, якби знав, куди ми попхаємося, але, пробачте, мої скажені друзі, цього я передбачити не міг.

- Все нормально, - посміхнувся Михась і дістав з кишені свою одвічну напівпорожню пляшку горілки, - спиртне є.

Ми по черзі ковтнули. Було гидко, проте воно ніби й справді трохи зігріло.

- Чому ти завжди ці пляшки з собою носиш? - спитав Ринат.

Нарешті, подумала я, нарешті помітив деякі ознаки алкоголізму у нашому Михасеві.

- Пляшку, - виправив Михась, - вона у мене одна.

- Щаслива, чи що? - спитав Аскольд.

- Та ні, просто горілка в ній ніколи не закінчується, - загадково посміхнувся Михась, і я зрозуміла, що це вже початок чергової історії, - я зараз усе вам розповім. Тільки почну спочатку. І знову передав пляшку по колу. Історія про пляшку, яку розповів нам Михась Почну розповідь від того моменту, коли у мене з’явилася третя дівчина. (Аскольд саме ковтав горілку і закашлявся.

- Так ти у нас не тільки екстрасенс, ти ще й Казанова! - сказав він).

У тім то й річ, Аскольдику, що ні. Мені було важко. Дівчата всі були гарними, розумними і закоханими в мене, а мені не хотілося кривдити жодної з них. Але дуже з ними було важко. Брехати їм було важко, сказати правду - ще важче. Обрати одну з них - просто неможливо. Я був на роздоріжжі, а навпроти мене, як у казці, стояла каменюка, але напис на ній був: «Ніде нічого немає». (- Ага, я знаю цей анекдот! - зрадів Аскольд. - Це про те, як російський богатир приїхав до України, а там лежав камінь із таким написом!

- Я образно висловився, селюче ти неосвічений, - відповів Михась, - кого тільки беруть у журналісти…) Отже, була у мене така проблема. І якось я відмазався від усіх трьох і пішов гуляти містом, аби подумати на самоті і якось цю проблему вирішити.

Та вирішити нічого не міг. Почало здаватися, що найкращим виходом з ситуації буде моє зникнення. Знаєте, не надто приємна думка. І взагалі, настрій був кепським.

Можна сказати, навіть депресивним.

Якось непомітно я потрапив на Велику Житомирську, звідти - на пагорби, що біля Андріївського. Вже вечоріло, і я побачив на одному з пагорбів вогнище. Пішов туди подивитися. Там, навколо вогнища, сиділи, так само, як зараз ми сидимо, якісь хлопці. (- А було так само холодно? - спитав Аскольд.

- Ні, - відповів Михась, - було літо.

- Розумні хлопці, - вирішив Аскольд).

Коли я підійшов до них, то побачив, що вони не дуже схожі на людей. Тобто, вони були схожими, але обличчя у них були якісь ніби викривлені. А в одного просто з голови стирчали невеличкі роги. Вони про щось перемовлялися, але, побачивши мене, замовкли. А один з них підхопився й загарчав на мене, і я побачив величезні ікла, що стирчали з його пащі.

Якби у мене все було нормально, то я, мабуть, перелякався б і втік. Та мені було так фігово на душі, що замість цього я теж загарчав на нього. Вийшло не так ефектно, як у нього, бо іклів у мене не було, але я їх здивував. Вони порозглядали мене, а потім той, що з рогами, запросив мене сісти поруч.

- Ви хто? - спитав я, сідаючи.

- Ми демони, - відповіли вони, - а ти?

- А я людина, - відповів я, - але мені дуже зле.

- Ти п’яний? - спитали вони.

- Ні, - відповів я, - мені просто дуже зле.

- То випий з нами, - запропонували вони. І я погодився.

Потроху я сп’янів, ми розговорилися. Вони розповіли про себе. Що живуть узагалі-то під землею, але там нецікаво, тому іноді вони вилазять на землю і лякають людей. А ще там, під землею, немає горілки, тому вони п’ють її тут. Я поспівчував їм - адже людям, а заразом і демонам, які не люблять своєї домівки, треба співчувати.

- А чого тобі зле? - спитали вони в мене.