Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Мені вже нормально, - відмахнувся я, - я вже п’яний. І вони поспівчували мені, бо людині, яка нормально відчуває себе лише під градусом, треба співчувати.

- А чому тобі було зле? - спитали вони.

- Тому що я нещасний, - відповів я.

- А що таке щастя? - спитали вони, і я зрозумів, що вони не знають, що таке щастя.

Тут настала мить співчувати нам усім разом, бо вони не знали, що таке щастя, а я не міг пояснити, отже - теж не знав.

- Щастя, це коли ти почуваєш себе гарно, і тобі не потрібен ніхто, - сказав я і додав, згадавши своїх дівчат, - і поруч з тобою нікого немає.

- Коли ти сам - це щастя? - спитали вони.

- Мабуть, - сказав я, а тоді відмахнувся і розповів їм декілька анекдотів. І знаєте, хлопці, з почуттям гумору в них усе було гаразд. Вони довго сміялися, а потім сказали, що я їм сподобався, тому вони хочуть мені допомогти.

Той, що з рогами, зник на деякий час, а потім повернувся із цією самою пляшкою. Простягнув її мені та й каже:

- Тут неподалік мешкає один чарівник, він сказав, що це тобі допоможе. Коли вип’єш, то знайдеш щастя.

- А що я за це вам винен? - спитав я, бо знав, що демони - хитрі хлопці, й нічого не роблять нашармака.

- А поки ти її не вип’єш, будеш приходити кожен місяць на цю галявину й розповідатимеш анекдоти, - відповіли вони. Їм і справді дуже сподобалися мої анекдоти.

А потім у мене запаморочилася голова, - я був уже добряче напідпитку. Я заплющив очі. А коли розплющив, їх уже не було поруч. І вогнища не було. Я сидів на землі посеред пагорба сам-самісінький. Втім, не сам. У руці я тримав цю саму пляшку.

Я подався додому. Там спробував випити, вийшло лише до середини, далі вже не лізло, і я пішов спати. А наступного дня виявилося, що кількість горілки у пляшці не зменшується, хоч скільки б я її пив. Я намагався випити її постійно, вранці, вдень, ввечері, вночі я пив. Мої дівчата кинули мене, бо вирішили, що я алкоголік. Може, так воно й було, але я вже не міг зупинитися. Мені треба було випити цю кляту пляшку. Я не міг зрозуміти, чому в той вечір мені поталанило випити її половину, а у наступні - ні. Я вираховував час, фази Місяця, я ледь не з’їхав з глузду, я заплутався у власних розрахунках і почав просто постійно пити.

За місяць я не пішов на галявину до демонів, хоча й обіцяв. Вони надурили мене з цією пляшкою, тому я вирішив надурити їх. Та виявилося, що надурити демонів - не так легко, як здавалося. Я саме вкладався у ліжечко, коли раптом зрозумів, що немає ніякого ліжечка поряд зі мною, що я вже не у квартирі, що сиджу на тій самій галявині, біля того самого вогнища, а поруч зі мною - мої давні знайомі, які чекають на мої анекдоти. (- Це, хлопці, вже не історія, - гикнув Аскольд, - це сповідь алкоголіка, до якого приходять глюки…) Довелося розповідати. І так було щомісяця. Я пив багато горілки і вчив багато анекдотів. А щастя так і не прийшло.

Отака історія, хлопці… - І це все? - здивувався Аскольд. - Що ж тут страшного? Здаєш позиції, Михасю…

- Може, воно й не страшно, - посміхнувся Михась, - але правда.

Я дивилась у його темні очі й щиро вірила у цю його історію. І думала: не диво, що він сам іноді скидається на демона - надто вже часто спілкувався з ними. І думала: бідненький, як же ти живеш із цією пляшкою, відчуваючи себе боржником тих, хто не допоміг, хто погіршив твоє життя, звів його до намагання випити пляшку горілки…

Я відчула, що мій дах таки їде, й уже не вперше подумала, що непогано було б бути Аскольдом - скептиком і циніком.

- Правда? - з насмішкою спитав Аскольд. - А як ти це поясниш? І продемонстрував порожню пляшку, яка щойно здавалася мені магічною.

- А це вже мораль, - посміхнувся Михась, - виявляється, самотужки людина не може стати щасливою. А от якщо поруч друзі, то вони можуть допомогти.

- Кльово! - зрадів Аскольд. - Я знайшов рецепт щастя, хлопці! Нажертися горілки разом!

Михась не відповів нічого, заплющив очі.

«Видіння! - зрозуміла я. - Є!»

- Що? - спитала я. - Що ти бачиш?

- Тільки не Сибір, - попрохав, дивлячись у небо Аскольд, - будь ласка, не Сибір.

- Бик, - сказав Михась, не розплющуючи очей.

- Що?! - з погрозою перепитав Аскольд.

- Ні, - Михась простягнув вперед руки, ніби намагаючись щось помацати, - бичача голова.

- А, ти в цьому сенсі… Ну, хоч не Сибір, - полегшено зітхнув Аскольд.

Михась розплющив очі, схопив якусь дровиняку й пожбурив нею в Аскольда. Той ледве встиг ухилитися.

- Ти що? - образився він.

- Кокорудки не було, - винувато усміхнувся Михась.

- Ах ти… - сказав Аскольд і замість продовження тиради схопився за якусь ломаку.