Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Хлопці! - вкотре гаркнув на них Ринат. Аскольд ображено поглянув на нього, та ломаку покинув. Михась показав Аскольдові язика.

- Хлопці, - вже тихіше сказав Ринат, - ходімо.

Коли ми йшли з лісу (вів Михась, точніше, йшов знову попереду, та я була впевнена, що дорогу він знає), Аскольд поцікавився:

- Хлопці, а тепер що? Хтось може пригадати щось пов’язане з бичачою головою? Ні? Кльово! Може, у гуглі пошукаємо? Пошук за запитом «Бичача голова», га? А може, знову опитування?

- Ні, - відповів Ринат, - ніякого опитування. Спитаємо лише у однієї особи.

- У екстрасенса? - усміхнувся Аскольд.

- У Олени.

- А чому в Олени? - поцікавилася я.

- Бо вона нам ще ніяк не допомогла, а Михасеве видіння вказувало на неї. Не просто ж так…

- Кльово! - вкотре зрадів Аскольд. - А якщо нам бичача голова не допоможе, то і в неї щось питатимемо? Чорт!

Він послизнувся, аби не впасти, схопився за Рината. Михась озирнувся і з хитрющою посмішкою поцікавився:

- Що таке, Аскольде? Знов нога?

- Мало ти по мордяці отримав, - ображено повідомив йому Аскольд і додав, - свинюка.

Михась тихо засміявся.

Ми дісталися до воріт Олениного котеджу, коли було вже зовсім темно.

- Може, вона вже спить? - чомусь пошепки спитав Аскольд.

- Зараз перевіримо, - посміхнувся Михась і натиснув кнопку.

Вона відповіла майже одразу. Точніше, втомлено спитала:

- Знову ви?

- Не спить, - прошепотів Михась і штурхнув Аскольда, - давай!

- Знову, - сказав Аскольд, ображено зиркнувши на Михася, - ви не підкажете нам ще одну річ…

- Може, нехай вам охорона підкаже? - холодно спитала вона. Ми її дратували. Аскольд знову зиркнув на Михася й швидко попросив:

- Не треба охорони, - злякався за охорону, - одне запитання, і ми підемо.

- Ну? - спитала вона.

Аскольд зітхнув, невпевнено озирнувся на нас. Йому випала честь поставити запитання, у відповідь на яке він сам довго сміявся б.

- Ну? - нетерпляче повторила вона.

- Е… - сказав Аскольд, - ну… таке питання… ви не знаєте, де у ваших краях можна знайти… е… бичачу голову?

- Бичачу голову? - перепитала вона. - А може, вам краще лікаря знайти?

Динаміки клацнули - вона відімкнулася. Ринат зітхнув, озирнувся на Михася.

- Відійдіть, - попрохав той. Його очі вже налилися темним світлом, обличчя побілішало. Ми послухалися (я навіть не відійшла - відскочила).

Михась викинув вперед руку - і ворота, здоровезна залізна брама, просто впали.

- За мною, - скомандував Михась. І пішов всередину.

З дверей жовтого будинку нам назустріч уже бігли сходами два чоловіки, дістаючи щось з-за поясів. Зброя, зрозуміла я. Дістати не встигли. Михась махнув рукою, ніби відганяючи муху - одного знесло на декілька метрів убік, махнув ще раз, ніби штовхаючи щось уперед - другий залетів назад у будинок.

Ми вже майже підійшли до будинку, коли нам назустріч вибігла жінка у довгому халаті. Немолода, проте дуже приваблива. І дуже сердита. Михась не уповільнив ходи - йшов просто до неї.

- Що ви робите? - скрикнула вона.

- Олена? - спитав він.

- Хто ти такий?! - майже заверещала вона.

Він зупинився за декілька кроків від неї. Спитав:

- Що ви можете повідомити нам про бичачу голову?

- Де моя охорона?! - вона не почула його. - Що ви зробили з воротами?! Ви хоч знаєте, хто я?!

- Охорона жива, ворота поламали, ви - коханка Олексія Горіна, - з холодною усмішкою відповів на всі запитання Михась.

- Що вам треба?! - вже зовсім істерично заверещала вона. І тоді вперед вийшов Ринат. Обережно відсторонив Михася. Сказав:

- Пані Олено, пробачте нашу нечемність, але нам справді дуже потрібна ваша допомога. Ви не зовсім вірно зрозуміли наші наміри. Нам потрібна відповідь на одне питання, й ми підемо.

- Про бичачу голову? - Ринат, здається, заспокоїв її.

Вона вже не намагалася влаштувати істерику, вже знову увійшла у роль хазяйки життя й навіть спромоглася холодно усміхнутися. - Я не можу вам на нього відповісти. Але це не привід ламати ворота і вдиратися отак…

- Пробачте, - перебив її Ринат, - у нас обмаль часу.

Можливо, ви згадаєте якесь місце, якийсь заклад, можливо, де може бути голова бика? Може, бачили десь?

Вона замислилася. За декілька секунд похитала головою:

- Ні, я такого місця не бачила і не знаю. Хіба що…

- Хіба що? - спитав Ринат.

- Тут неподалік, за декілька кілометрів по трасі, є якась забігайлівка, називається «Синій бик». Хіба що там…

- Дякую, - сказав Ринат.

- У вас до мене все? - спитала вона й одразу ж стала схожою на Олексія Горіна.