Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Дорогою Аскольд буркотів. Втім, як завжди. І з його буркотіння, як завжди, було зрозуміло, що він зв’язався з купою навіжених, котрим якогось дідька не сидиться вдома і котрі його колись таки доконають; що зараз дуже холодно і, взагалі, пертися до лісу ми не домовлялися, а йому завтра ще статтю писати, яку він, нарешті, присвятить нам, а назве він її, хлопці, «Психи на снігу».

Михась іноді зупинявся, ліпив зі снігу кім’яхи і жбурляв у нього, що дивним чином покращувало Аскольдові ораторські здібності.

А потім ми прийшли на нашу галявину і розклали багаття.

- А що, сьогодні дрова не літатимуть? - поцікавився Аскольд.

- Хіба що в голову, - відповів Михась, - усіляким балакучим журналюгам…

- Ач як він заговорив… Думаєш, одні ворота виламав - і тепер друзів ображати можна?

- Ці друзі забагато бухтять!

- Ці друзі виражають адекватну думку про вас!

- Хлопці! - гукнув Ринат. - Припиніть. Краще відкоркуйте пляшки.

- Нехай Михась відкорковує, - вкрай образився Аскольд, - поглядом.

Михась усміхнувся, продемонстрував Аскольдові свого язика і таки поліз по пляшки.

Хлопці взяли з собою дві пляшки горілки для себе, а мені (диво! - згадали, що я особа жіночої статі) - червоне вино. Михась відкоркував усе це, але не застосовуючи своїх здібностей - за допомоги рук та відкорковувача.

- Що таке? - спитав Аскольд. - Зламався?

- Ти мене сьогодні недостатньо надихаєш, - знов усміхнувся Михась. Ковтнув горілки, передав далі й задивився у вогонь. Але замість того, щоб почати якусь історію, раптом спитав:

- Ринате, слон був підставний?

Ринат посміхнувся, відповів:

- Ага.

Це він про жовтого слона? Про ту кляту іграшку?

- Що ще було підставне? - спитав Михась.

Я вже звикла до сюрпризів, настільки, що була майже впевненою: зараз виявиться - все було підставне. Все це спланував Ринат задля досягнення якоїсь своєї мети… Бо надто багато було всілякої містики, магії, збігів. Надто легко вони всі йшли за мною - так легко вони повинні були йти лише за ним, за Ринатом.

Але він відповів:

- Нічого.

Михась уважно глянув йому в обличчя. Здається, повірив.

Деякий час було тихо. Потім заговорив Аскольд.

- Так, шановні екстрасенси, - сказав він, - негайно припиніть своє екстрасенсорне спілкування і почніть хоч трохи по-людськи розмовляти. Прості смертні вкотре вимагають пояснення, про що ви тут балакаєте і що маєте на увазі.

- Жовтий слон, - повідомив йому Михась, - він був підставний.

- Кльово! - зрадів Аскольд. - Ти відкрив мені очі!

Тепер я все зрозумів! - поглянув на Рината. - Тепер ще ти відкрий, будь ласка. Аби я остаточно заплутався у вашій маячні.

- Жовтого слона знайшов я, - сказав Ринат, зітхнувши, - придбав у магазині для дітей. Спеціально для Михася. Бо слон ніяк не з’являвся, а мені потрібно було, аби Михась повірив у свої здібності. Як ти здогадався, Михасю?

- Бо він був не такий, - із посмішкою знизав плечима Михась, - не такий, як я його собі уявив.

- Уявив? - перепитала я, вкотре відчуваючи, що мене таки дурять.

- Ага, - він підморгнув мені (щось надто часто підморгує - може, у нього просто нервовий тик?), - уявив. Дякую тобі, Ринате, за того слона, але, знаєш… я так і не повірив. Я нічого не бачив, хлопці. Я вигадував. Все: і залізного дракона, і картину з яблуками й черв’яком, і бичачу голову.

- Брешеш, - авторитетно заявив Аскольд.

- Ні, Аскольде, - посміхнувся Михась, - не брешу.

Брехав вам увесь цей час про видіння, але, пробачте, не знав, чи повірите ви мені, чи зрозумієте. У видіння ви вже вірили, я - вже ні. Коли ми поверталися додому після того, як були в селі, я збагнув, що Ринат правий, що мій канал зв’язку зі світом - не такий, як я вважав раніше.

Світ нічого мені не демонструє, жодних картинок, жодних образів. Світ просто змінюється під мої вигадки. А слона я вигадав не такого… І лише згодом зрозумів, що він був не таким, бо інше все збігалося. А Ринатів слон був більшим і темнішим за слона, якого вигадав я.

- Брешеш, - уже не зовсім впевнено повторив Аскольд.

- Ні.

- А довести зможеш?

- Я думаю, що зможу. Спитаймо у Марічки Панової, у кого й навіщо вона придбала того залізного дракона. Спитаймо, як виглядав той, хто його їй продав. І вона не згадає.

Бо дракон просто з’явився в її руках, там, на Андріївському.

А вона вже сама для себе вигадала пояснення, чому він у неї. Така вже людська психіка, хлопці. Людина вигадує пояснення тим фактам, яких пояснити не можна, а потім переконує себе, що так воно й було. Яскравий приклад цієї властивості людської психіки - наш любий Аскольд…