Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

З такою люттю й таким холодом, що я відчула, як підозра укріплюється.

Але нічого не встигла ані відповісти, ані вдіяти. Бо відчинилися двері, і увійшли молодята. Дівча (років двадцять, не більше) у довгій білій сукні й такому ж довгому пальті на плечах та Ілля Хоменко у фраці.

Картина олією, зустріч на Ельбі…

Повз нас проходили п’яні веселі люди, телесувався нещасний баян, всі навколо співали й танцювали, а ми просто стояли й мовчки дивилися одне на одного. Він упізнав мене одразу - так і закляк на порозі, тримаючи за руку своє дів ча. Пробіг поглядом по моїх хлопцях, і - знову на мене.

Злякався. Зробив крок назад. Дівча здивовано смикнуло його за руку, глянуло в очі.

А мені вкотре за останні дні стало соромно. Тягала хлопців, примушувала Аскольда сваритися з батьком, а Михася - виносити ворота, травмувати охорону й лякати Олену, примушувала їх усіх мерзнути в холодному лісі… А тепер - стояла разом із ними навпроти того, кого ми весь цей час рятували, і не знала, що їм сказати.

Втім, я була рада, що вони зараз поруч. Навіть не уявляю, як почувала б себе, якби стояла посеред цього клятого «…бика» сама і дивилася на цю свиню. Я була рада, що ця свиня бачить, що я прийшла не сама. Що мої хлопці стоять тут, поруч зі мною й прикривають спину. Михась закрив очі й тихо (але ми чомусь почули) промовив:

- Козел.

- Ти бачиш козла? - здивувався Аскольд. Він, певно, ще не второпав, що зараз відбулося і хто стоїть навпроти.

Не дивно - він не був екстрасенсом і навіть не вчився з Іллею Хоменком в одному класі.

- Ага, - Михась холодно всміхнувся, відкрив очі, - бачу. Просто перед собою. І Ілля впав. Падаючи, схопився за своє дівча - й воно впало разом з ним. І ніхто не підбіг до них, ніхто не допоміг здійнятися на ноги. Всі були надто п’яні, надто захоплені співами й танцями, аби помітити, що з молодятами щось не те. Що вони, взагалі-то, валяються на підлозі… Немає у вас, хлопці, друзів, весело подумала я, невдахи ви, хлопці…

Михась нахилив голову убік, спостерігав, як вони підіймалися, плутаючись у довгій, вже не зовсім білій сукні.

Ми всі спостерігали.

- Підлога слизька, - зі співчуттям прокоментував Аскольд, склавши руки на грудях.

- Точно, - із посмішкою погодився Ринат.

«Це Ринат? - здивувалася я. - Наш надмірно людяний і надмірно справедливий Ринат?»

- Знаєте, яка мораль? - спитав Михась, не відриваючи погляду від молодят, які вже майже піднялися. - Ілька - дурепа, - підказала я.

- Ні. Мораль така: екстрасенс тут я, тому всілякі видіння й пророчі сни можу бачити тільки я. І наступного разу рятуватимемо когось тільки в тому випадку, якщо він насниться мені.

- Пробачте, - попросила я.

Дівча нарешті підвелося за допомоги Іллі. Той тримався за голову й стогнав - видно, добряче забився.

- Він хоч житиме? - поцікавилася я у Михася. Не те, щоб дуже переймалася його долею, - просто шкода було б дівча, яке, здається, кохає його.

- Ага, - Михась підморгнув мені, - навіть після цього.

Молодих раптом відкинуло убік - на найближчий стіл.

Впали: молоді, стіл, стільці, посуд, декілька гостей.

- Михасю, - з докором промовив Ринат.

- Що? - здивувався Михась. - Треба ж було якось шлях до виходу розчистити.

Сунув руки у кишені й пішов до дверей.

Ми вийшли на трасу, Ринат простягнув руку, зупиняючи машину.

Ми поверталися додому.

Ми знайшли Іллю, одначе виявилося, що це не було потрібно - ані мені, ані йому, ані, тим паче, моїм хлопцям.

Усередині було порожньо - це був кінець історії, яка мені так подобалася. І кінець був не дуже хепі, він був якимось не таким, не під цю історію.

- Гей, Ілько, - раптом прошепотів мені Аскольд, - ти чого мені збрехала?

- Коли? - здивувалася я. Ще цього не вистачало - не лише втягла хлопців у марну гру, а й набрехати встигла.

- Не схожий він на Михася, - пошепки повідомив Аскольд, втім - уже не так тихо (мені здалося, що навмисно).

- Хто? - разом спитали Михась і Ринат.

- Та так… - загадково посміхнувся Аскольд.

- Придушу, - сказала я.

А коли ми прощалися, Ринат запропонував:

- Хлопці, а поїдемо до села наступної неділі?

Сніг був скрізь. Лежав на дорогах, деревах, дахах, смачно хрупотів під ногами. Ми йшли вулицею. Так само, як нещодавно йшли Заріччям - Михась попереду, ми - за ним. Ринат пер на собі купу дровиняк, яку ми позичили в його діда, Аскольд тягнув пакети зі спиртними напоями, Михась, вочевидь на правах екстрасенса, не ніс нічого.

Лише відібрав мою сумку, яка за масою своєю була близькою до нуля, але таки була.