Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

А мені не треба було, аби вони щось робили, мені просто потрібно було бути поруч із ними.

Ми зупинилися перед воротами. Михась швидко стиснув мою руку, підморгнув і прошепотів:

- Все ОК.

Одразу ж відпустив. Я замислилася: це він мене про всяк випадок заспокоює, чи вже й думки читати навчився… Якщо так, то вони тепер із Ринатом можуть розмовляти мовчки.

Той теж таке вміє…

- Михасю, - покликав Аскольд. Він уже давно отямився, знову був сповнений сарказму, - а ці ворота прибрати можеш?

А Михась подивився на нього і, роблячи наголос на кожному слові, відповів:

- Я. Все. Можу. І Аскольд не відповів нічого. Бо повірив. І я повірила. І стало трохи моторошно, але водночас і спокійно від того, що я тут, поруч із Михасем, а не там - у будинку з жовтими вежами; що він грає на моєму боці, у моїй команді, а не проти. Залишився лише легенький мимовільний страх - а раптом колись ми опинимося по різні боки барикад?

А Ринат лише усміхнувся і дружньо, навіть якимось батьківським жестом легенько скуйовдив Михасевого чуба. І Михась посміхнувся йому - щиро, по-дитячому. А я зрозуміла, що Ринат не боїться нікого й нічого. Що попри те, ким є ми сьогодні й ким будемо завтра, для нього ми назавжди залишимося дітьми, яких треба виховувати, яких іноді треба сварити, якими можна пишатися.

- Не треба прибирати ворота, - сказав він Михасеві, - спробуймо в мирний спосіб…

- Хлопці, - згадала я, - я бачила нещодавно Іллю уві сні. Він просив: «Швидше!»

Визнаю: дуже хотілося подивитися, як Михась прибере ті ворота.

- Швидше - прибрати, - зауважив Михась.

«Так, так, так!» - захоплено подумала я.

- Ні, - твердо відмовив Ринат, - спробуємо спершу мирно.

Він натиснув кнопку на якомусь пристрої, що висів біля воріт і скидався на домофон.

- Слухаю, - почули ми жіночий голос з динаміка. І тільки зараз я зрозуміла, що ми не вигадали жодного приводу, аби потрапити всередину, що ми не вирішили навіть, хто з нас буде розмовляти. Що ж, імпровіз… Імпровізувати вирішив Аскольд.

- Олено? - про всяк випадок спитав він.

- Я вас знаю? - спитала вона у відповідь.

- Не знаєте. Моє ім’я Аскольд Горін. Я хотів поговорити з вами з приводу картини, яку подарував вам мій батько.

- Що за маячня? - здивувалася вона. - Ваш батько?

Не впевнена, що знаю, про кого ви зараз говорите.

- Олено, будь-ласка. Нам… мені дуже потрібна ваша допомога, - попросив Аскольд і про всяк випадок тицьнув Михасю кулак під ніс - аби не почав виробляти своїх фокусів завчасно.

Вона помовчала, голосно зітхнула, спитала:

- Ми можемо вирішити це питання дистанційно?

- Можемо спробувати, - погодився Аскольд, - ми розшукуємо людину, яка, на нашу думку, пов’язана з цією картиною. Іллю Хоменка.

- Я співчуваю вам, якщо ви загубили свого товариша, але, пробачте, ніякого Іллі Хоменка не знаю, - відповіла вона і вимкнула зв’язок.

- Не бреше, - тихо повідомив Михась, - вона не знає його.

Це він уже на відстані думки читає?

- Кльово, - прокоментував Аскольд, - тоді де він? І до чого тут була ця картина і мій батько?

- Не знаю, - зітхнув Михась.

- Ти ж усе можеш! - в’їдливо нагадав Аскольд.

- Але не все знаю, - викрутився Михась.

Ми постояли, помовчали.

- Додому? - спитала я. Бо мовчанка затяглася й почала дратувати. Та й те, що ми стояли під снігом, по коліна в багнюці, перед зачиненими воротами, теж було не дуже приємним.

- Ні, - Михась обвів нас поглядом, - ні. Все це не могло бути просто так. Треба лише подумати. Це - вказівка, яку ми мусимо зрозуміти.

- Ти певен? - спитав Ринат.

- Ні. Але, якщо зараз поїдемо додому, то згаємо час.

А Ілька ж сказала, що цей Ілля просив її діяти швидше. А раптом він і справді у якійсь халепі? І чекає на нас?

«А я згаяла б час, - подумала я, - я згаяла б його, аби знову зустрітися з вами, хлопці, я згаяла б до фіга часу, аби знову й знову грати у нашу гру…»

Ми поволі пішли вперед. Тут, біля цих будинків, уже не було багнюки - лише мокрий асфальт, і ходити було зручніше. Ми йшли, мовчали.

Казав Ринат:

- Ми маємо село Заріччя, котедж із жовтими вежами, картину з яблуками і черв’яком, жінку на ім’я Олена… Все? І з усього цього ми повинні зробити якийсь висновок…

Думайте, хлопці.

- Може, ще щось побачиш? - спитала я у Михася.

- Намагаюся, - відповів він.

Раптом Ринат спинився, показав на темну смугу за котеджами, спитав:

- То часом не ліс?

Якусь мить ми всі витріщалися на ту смугу. Першим весь зміст запитання зрозумів Аскольд.

- Здурів? - спитав він. - З дуба впав? Навіть не намагайся зараз умовити нас піти туди. Навіть не думай про це.